Гірко би прийшлось купчині,
Коб не спас його випадок.
Наче вихор, гнав наш лицар,
Втім тарах! насеред шляху
Спотикнувся Росінанте
Та й гегеп! об землю впав.
Брязнув твердо славний лицар
О каміння головою;
Повернувся, щоб устати,
Та за зброєю не міг.
Крушняючись серед шляху,
Він кричав: „Не руште з місця!
Стійте, труси! Я ж не винен,
Що мій комонь спотикнувсь!“
Та купці лише сміялись,
А один погонич скочив,
Сміло вхо̀пив спис лицарський
То й до лицаря підбіг.
Як не лусне раз і другий
Списом лицаря по ребрах,
Аж зломилося ратище.
Вхопив кусні ті мужик,
Як почне валити ними
Лицаря, куди попало!
Дон Кіхот клене, злословить,
А погонич б'є та й б'є.
Аж як дуже утомився,
На скіпки розбив ратище,
Кинув лицаря на шля̀ху,
За купцями сам пішов.
