Та сьогодні особливо ті прикрі почуття змоглися до високого ступня. Криваве, розторощене до непізнання лице Панталахи ненастанно стояло перед його очима, сверлуючи його нутро якимсь страшенним докором, бунтувало кров у його жилах, відбирало йому спокій, апетит, пообідний сон. Хоча був голоден, то проте, засівши в полудні до столу, не міг їсти нічого, а самий вид м'яса доводив його мало що не до зомління.
Та найтяжчим, найбільше кривавим докором шуміли в його вухах останні слова Панталахи: „Я думав, що на тобі лише песя ліберія, а тепер бачу, що в тобі також песє серце“. В першій хвилі ті слова не дуже зворушили Спориша, радше заболіли його, як несправедливий закид. Та коли Панталаха впав із даху, коли з його розторощеного лиця смерть заглянула в очі Споришові своїм небрехливим, грізним зором, тоді ті слова збудили в його душі зовсім інший, далеко глибший відгомін. А цей відгомін протягом цілого пополудня не втихав, а гудів на тисячі тонів, міцнів як віщун недалекої бурі.
Бо й справді, за що ж погиб такою страшною смертю Панталаха? За те, що рвався до втеки. Та хіба ж це така велика провина? Закон не вважає її ніяким злочином, але хіба якимсь дрібним переступом, а навіть варварський «домашній порядок», що панує в тюрмі, хоч карає його гостро, то проте не карає смертю. І що ж би було сталося, якби Панталаха був утік? Чи потерпів би хто