І в тій хвилі, неначе сонний привид від землі, виринула висока парубоча постать. Це був високий, вродливий парубок з високим чолом, отіненим золотистими кучерями, з простим, мов із слонової кости виточеним, носом, із розкішними губами, крізь які проглядали білі, рівні зуби — ідеал сільського красеня, принада для дівчат і молодиць. Він був не тутешній, мандрований дяк, і ніхто не знав, якого він роду. Всі кликали його Нестором. Він служив у попа і разом з тим був за дяка при церкві та радував людські душі своїм чудовим голосом. Тепер ішов з косою на плечі косити попову леваду за слободою.
Його стежка, що вилася від села, перехрещувалася на леваді з тою стежкою, що вела в лісок до криниці. На тім перехрестю Нестор зупинився, поки дійде до нього молодиця.
— Здорова, Марисю! — мовив до неї.
— Здоров, Несторе! Куди йдеш?
— Адже бачиш, що косити. А ти по воду?
— По воду.
— Баба післала?
— Баба.
— Гаразд.
І він пішов із нею, свищучи якусь мелодію. А коли дійшла до ниви, покритої буйним житом, він збочив до неї і сказав до Марисі лиш одне слівце:
— Сюди.
Вона пішла за ним і за хвилинку обоє щезли в розкішнім морі сірозолотих стебел жита, а над ними щасливо шуміли недоспілі ще колосочки, колисані ледве