у старих Новітніх не було. Впрочім і з тих не довелось батькові бачити потіхи. Діти обоє були з лиця, волосся, очей, вдачі такі неподібні до родичів, такі ніжні, слабовиті, вразливі, що батько за кожним разом якось морщився, дивлячися на них і особливо видячи гарячу любов матери до них. Він був уже в літах, коли, повдовівши по першій жінці, оженився з молодою, хорошою дівчиною — матір'ю Івася. Вона була бідна, так що заміжжя з Новітнім вирятувало її зі страшної пропасти, в котру так легко попасти бідній дівчині, викиненій без помочі на львівський брук. Але все ж таки любити Новітнього вона не могла — так бодай міркував сам Новітній, — він був для неї занадто поганий і старий. А ще й ці діти з „панською вдачею“, — відки це могло бути?… Старий Новітній, хоть відганяв від себе всякі лихі думки і не раз зарікався не припускати собі такого свинства до голови, — жінка, бачилось, любила його, припадала коло нього, розважала, — але це все не помогло нічого. Цілими днями, крутячи линви на дворі, Новітній гризся і мучився сам в собі, то раз дорікаючи собі, то знов викидуючи в думках своїй жінці її невірність.
Така німа боротьба тяглася довгий час, цілі два роки. Новітній послаб і понехав роботу, — до жінки став якийсь напівхолодний, а напівнеприязний, — від дітей держався здалека, зовсім не як батько, а як чужий чоловік. Але ще й досі ніхто не міг зміркувати, що йому таке сталося. Аж ось трапилися добрі сусіди,
