Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 5. Оповідання (1956).djvu/389

Цю сторінку схвалено

бординація в'їлася в тіло і кости. Кожного арештанта він уважав за свого особистого ворога, котрий вічно старається скривати перед ним якісь тайни, небезпечні замисли, і котрого проте треба пантрувати, як ока в голові, — а особливо треба добре обшукати, щоб не вніс із собою до казні нічого «недозволеного». Арештантів з «нижчих верстов», — селян, ремісників, злодіїв він трактував як псів, — командував ними, лютився, кляв, а часом і бив, для «вищих» був понурий і маломовний, бо вони любили супротивлятися, доказувати якісь «свої права», а навіть, скоро щонебудь, ішли жалуватися до керкермайстра; як мали у керкермайстра гроші, то не раз навіть виходила їх правда, а ключник діставав «носа». Це були для нього найприкріші хвилі, після котрих не раз кілька день Панило був зовсім «дикий», — сварив, кричав, гримав дверми, бив злодіїв і проклинав всіх і вся, на чім світ стоїть. Дістатися на перший поверх, під Панила, злодії вважали великою карою, великим лихом для себе. Це добре знав і Завадовський, котрий аж поблід, коли почув, що керкермайстер назначив їм казню 27.

— Ов, хай тебе дідьча мати пірве, — гадав він собі, йдучи горі сходами на поверх, — тепер аж прийдеться креперувати[1]. — Він, сидячи перед тим, раз дуже був посварився з Панилом, а коли той пустився його бити, він, як їв обід, так кинув на нього мискою з фасолею і по-

  1. Креперувати — бідувати.