дрижав, мов у лихорадці, і стоячи перед Куфою, не видів ні його, ні других арештантів, ні писаря, що списував його признаки, ні канцелярії, нічого. Йому все лиш снувалися поперед очі мертві, гидкі лиця злодіїв, оживлені хіба злорадним, діявольським сміхом, — бреніли в вухах їх заказані, незрозумілі слова та страшні, розбишацькі дотепи.
Куфа тим часом розглядав спис арештантів, щоб знати, до котрої казні помістити нових.
— Ja by prosil do jakiej porziondni[1]… — заговорив жид і не докінчив.
— Dać ich razem na 27[2], — закомендерував Куфа, — a temu[3] (вказав Новітнього) aresztanckie ubranie, w takiem przeciez nie można![4]
Івась не чув нічого. Він отямився, аж коли знов узято його за плече і поперто за двері, через сіни і вузьким проходом горі темними сходами.
— Як тут темно, як тут темно! — думав собі Івась, обзираючися по довгім, вузькім коритарі тюремнім. Темнота обхопила його при вході на коритар, і йому стало страшно. Йому знов по голові перемигнула думка, що оце він заживо йде в домовину, а хоть старався насилу вмовити в себе, що прецінь вина його ще не така
