Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 5. Оповідання (1956).djvu/381

Цю сторінку схвалено

— Ach, to ty Władek Zawadowski, za kradzież, prawda, jak ja cię znam! Cha, cha, cha![1]

Пан керкермайстер зареготався таким грімким і здоровим сміхом, що аж вікна задзеленькотіли, а арештантам залящало в вухах. Завадовський, видимо, рад був тій веселості пана керкермайстра, бо знав, що коли той в добрім гуморі, то дасть його до якоїсь доброї казні, де ясно і простірно та й не багато людей. Він стояв випростований, трошки навіть усміхнений, як вояк перед своїм начальником, — бо така військова постава найліпше подобалася пану керкермайстрові. Тільки його промерзлі литки, до котрих крізь широкі діри штанів мороз і сніг мав свобідний доступ і котрі не вспіли так швидко розігрітися, дилькотали, мов самі не свої, не слухаючи намагання бідного Владка, котрий силувався удержати їх просто і недвижно.

— A ty, murzynie, skąd?[2] — спитав керкермайстер, поглядаючи на коменарчика, що скулений стояв у самім куті під дверми — Czegoz ty tam stoisz, chodź tu![3]

Останні слова сказані були вже зовсім не весело, радше таким тоном, яким кличеться пса «до ноги».

 
  1. А ти як? Ага, підожди но, підожди, громадянине, я тебе вже десь… Ти перший раз тут?
    — Ні, прошу пана керкермайстра, я вже третій раз.
    — Ах, це ти Владек Завадовський… За крадіж, правда, як я тебе знаю. Ха, ха, ха.
  2. — А ти, мурине, звідки?
  3. Чого ж ти там стоїш, йди сюди!