Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 5. Оповідання (1956).djvu/324

Цю сторінку схвалено

— Ти любиш гроші?

— Люблю.

— А пироги з черницями?

— І пироги люблю.

— А що дужче любиш, гроші чи пироги?

Лейбуньо надумався хвилю.

— Волю багато грошей, ніж трохи пирогів.

Куна засміявся на таку мудру рацію.

— Ну, то продай мені нинішні пироги.

Лейбуньо скривився.

— Дам тобі за чотири шістку[1], ади, яку красну, срібну, новеньку! Будеш мати три.

Лейбуньо затрясся на вид понадної, срібної покуси, але йому жаль було пирогів.

— А з пирогів що тобі прийде? З'їси, та й нічого не лишиться, а шістка лишиться.

Цей доказ переважив.

— Давай! — сказав Лейбуньо.

— Але пам'ятай, не їж пирогів!

— Не буду!

В тій хвилі війшла Хане з пирогами. Яким бажанням, але заразом і жалем засвітилися очі Лейбуня на вид тих пирогів, котрих він від учора так надіявся, а котрі тепер так несподівано мусіли обминути його. Але одне потішало його: в його руці була срібна, блискуча шістка — великий скарб! Лейбуньо сидів напів у вогні, а напів у леду.

 
  1. Шістка — коло 10 копійок.