— Ну, і що з того всього? Адже й це й сам добре знаю!
— Ні, ти почекай, Вовкуне, — говорив Гава, піднявшися півтілом і підперши голову ліктем, — треба докладно розміркувати, як воно було, то може побачимо, через що ми в Бориславі провалилися. Ну, здибались ми в Стрию на торзі, познайомилися, розбалакались. Один одному свої пригоди викладаємо. Звісно, і один і другий нарікаємо на тяжкі часи, на кепські зарібки, це вже так заведено, аби ніколи не хвалити того, що є. Правда, Вовкуне? Аджеж нам і одному й другому зарібки в ту пору добре йшли!
Вовкун тільки головою похитав і буркнув під ніс щось таке, що можна було зрозуміти і «еге» і «чорт би брав!» А Гава, мов п'явка всисаючися в те болюче місце його споминок, торочив дальше нитку за ниткою, пасмо за пасмом.
— А тоді Борислав тільки що розцвівся, розпаношився. Тисячі жидів маєтки робили на нафті. Гук і шум від Борислава йшов на все Підгір'я, що я кажу, на ввесь край. Не було такого жида, котрому б тоді ота кип'ячка[1] в ніс не вдарила. От і не диво, що й ми оба, немов зговорившися, разом завели річ про Борислав. І ти там бував з деревом і придивлявся всьому ґешефтові, і я бував зі своїм крамом і сам не раз добрі ґешефти в Бориславі робив. Балакали ми, балакали, і чим більше товкли про той Бо-
- ↑ Нафта.
