ній зв'язку чіпців. Ніхто не звертав на нього уваги, ніхто не підходив і не питав навіть, яка ціна його товару.
— Як ся маєте, пане Староміський? — обізвався Гава, наближаючися до старого.
— А, як сямаєш, Гаво! — проговорив Староміський якимось надламаним голосом.
— Ну, що там у вас чувати?
— Біда, Гаво! Доведеться нам усім на пні вмирати.
— Як то вмирати? За що вмирати? Пощо на пні вмирати?
— З нужди, з голоду! Зима йде, а в нас заробітку нема, хоч забийся!
— А то чому? Адже при колії тепер заробітки найліпші, платять добре.
— Що з того, коли зятеві один кінь відійшов! А одним конем із дому вибиратися ніщо.
— Один кінь відійшов! О, то зле! Треба купити другого.
— Ба, купити, але за що купити? Що було грошей, то ми видали на нитки, наплели тих проклятих чіпців, лежать того цілі купи, а ніхто купувати не хоче.
— А ви трібували сами продавати? — спитав Гава, ледви скриваючи своє злорадство.
— Що ж мав чоловік робити? — відповів Староміський, немов би звиняючись. — Носив я їх і до Самбора, і до Перемишля і до Дрогобича, ніде ніхто і не дивиться. І що тепер робитоньки, що початоньки, вже й сам не знаю.
— І я не знаю, — відповів Гава, — і мої чіпці лежать.
