лишаю в твоїй валізці сто ґульденів. Більше не можу. Ну, до побачення!»
— Ось тобі й уся моя драма, — мовив, зідхаючи, Опанас, коли я, дочитавши лист, зложив його і віддав йому, а він знов обережно поцілував його, сховав до пушки, а пушку до столика.
— Ну, і що ж ти зробив потім? — запитав я.
— Зробив усе так, як веліла вона. Не шукав за нею, поїхав із Відня, а зрікшися раз на все всякої думки про кар'єру, пішов зі Львова до Станіславова, скінчив там учительську семинарію, зробив іспит і оце вже п'ять літ учителюю тут у горах та сію потрохи зерно цивілізації в темнім закутку.
— А до неї пишеш?
— Раз на рік. Коротко, без чутливости, подаю лише реляцію із мого життя, свою адресу і поздоровлення та й годі.
— А дістав коли відповідь?
— Ніколи. Ані слова.
— І не знаєш, де вона, що з нею?
— Нічогісінько не знаю. І байдуже мені. Люблю її, живу споминами про неї, і досить мені. І ті спомини піддержують мене в тяжких злиднях. А з-поза туманів невідомого все мов її біла рука киває до мене і чується її останнє слово: «До побачення»!
Опанас замовк, задумався. Лямпа почала погасати. Ми полягали спати.
Другого дня по сніданню обидва ми вибралися в дорогу. Опанас провів мене до містечка, куди було треба. Він був
