знаючи, як мені бути. На поміч мені прийшов селянин, що припровадив мене.
— Та вже, пане навчителю, будьте ласкаві! Я би й сам переночував панича, але знаєте, в мене тісно. А в корчмі не хочуть, бо там блощиці.
Учитель поклав ложку, встав і, не кажучи до мене ані слова, вийшов з альтани та пішов до перелазу, за яким стояв мій угроруський провідник з парою коней.
— Ти відки? — запитав він.
— Та з Волівця.
— А багато взяв від панича?
— Та два ринцькі[1].
— А заплатили тобі?
— Та заплатили.
— Ну, то сідай на коня і їдь додому. Ще маєш час доїхати.
— Та чому ні? До ночі доїду до своєї границі, а там я вже як дома.
— Ну, то добре. На, маєш шустку[2] на тютюн. Їдь, а я вже панича проведу, куди треба буде.
Я з не меншим, як досі, зачудуванням слухав тої розмови і дивувався, як це так пан-учитель, не розвідавшися гаразд, розпоряджається моїм провідником. Я наблизився до нього і сказав:
— Мені би треба до Турки.
— Добре, добре, хай він їде, — відповів якось байдужно учитель, навіть не обертаючися до мене. І мій провідник поїхав, і місцевий селянин, поклонившися, пішов собі додому. Ми лишилися сами.
