Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 5. Оповідання (1956).djvu/162

Цю сторінку схвалено

— А чи правда то, що в вас ті полотнянки перуть, як на Панталима, то аж знов на Панталима? — питаємо було, жартуючи.

— Неправда! — з комічним обуренням відповідає Опанас. — У нас ніхто не бачив, щоби полотнянки прали. Носить доти, доки нижній кінець не обігниє з болота. Тоді на колодку, відмірить п'ядь, та й сокирою цюк-цюк! І полотнянка йде на когось меншого замість нової, а більший дістає нову. І так її все направляють, доки з полотнянки не зробиться лейбик. Цей дістає найстарша бабенція, що сидить за комином і пряде клоччя.

Ми, бувало, боки зриваємо, регочучись із тих Опанасових вигадок, а Опанас байдуже собі, і не скривиться, мов щирісіньку правду говорить. Які були відносини Опанаса до батька й матері, ми якось не могли зміркувати. Правда, він поза очі називав їх жартуючи «батьківщина» та «материзнина», але ніколи ми не чули, щоб він справді кпив із них, або нарікав на них. Тільки збоку знали ми, що старий Моримуха був чоловік заможній, але дуже скупий. У нього не було більше дітей, Опанас був одинак. Моримуха дав його до гімназії тільки наслідком зусильного намагання священика та вчителя, але силкувався надгородити собі ту шкоду не лише тим, що вишукував йому якнайдешевшу й найпоганішу кватиру, привозив йому скупо сухого хліба та бульби, або ячмінних круп без омасти, але навіть пізніше, коли Опанас заробляв собі приватніми лекціями пару гульденів у місяць,