— Так. Ось вам 50 рублів. Це для пристава. І просіть, щоб вас запровадив до поліцмайстра, якого ви попросите особисто. Розумієте? Так і скажіть: Особисто! А живо!
За десять мінут я сиділа в дорожці… За годину Генрись був на волі.
Адже догадуєшся, якою ціною?
Того вечера я другий раз пробувала повіситися, але знов Зиґмунт відрятував мене. Він очевидно відчував, що кипить у моїй душі, і пильнував мене, хоч удавав, що не звертає на мене більш уваги, як на всякий інший знаряд своєї волі.»
«Наша тура по російських містах потяглася довго. На весну ми злетіли до Одеси.
Тут мій Генрись пропав. Зиґмунт казав, що його піймали на крадіжі в кораблі і небагато питаючи, зав'язали в мішок і кинули в море. А я думаю, що швидше він сам спрятав його. В останніх часах він чим раз дужче сердився на нього.
— Ну, Маню, — заявив мені одного вечера, — ти тепер моя.
Я видивилася на нього з тривогою, але чула себе до тої міри в його власті, що не посміла противитися.
— Той молокосос не варт був одного волоска з твоєї пишної коси, — мовив він, притискаючи мене до себе — Я тобі покажу, як любить муж.
Дивна річ. До тої хвилі, коли Зиґмунт являвся передо мною як ватажок, як командант, окружений тайною і недоступ-
