— Яке?
— Саму нашу любов. Її силу, її щирість. Оту отвертість, що не допускає найменшої тіні між нами.
Ти сказав це з таким дитячим довір'ям; з такою певністю, що в мене навіть не стало духу подразнити тебе. Я затулила тобі уста гарячим поцілуєм.
— І ти, Массіно, так віриш мені? — запитала я.
— Хіба ж можна не вірити тобі? Не вірити оцьому?…
І ти притиснув мене до себе і цілував мої уста.
В тій хвилі від нашої возівні почувся дзвоник.
— Це Генрись збирається їхати, — сказала я мимоходом.
— Нехай собі їде. Ніч місячна, — сказав ти, держачи мене в своїх обіймах.
Затупотіли коні. Затуркотіла бричка. Скрипнула брама. Я ще раз палко поцілувала тебе і легенько увільнилася з твоїх обіймів.
— Хвилинку, Массіно. Я зараз буду тут.
І я вибігла з веранди до сальону, звідтам до свого покою, і тут мало не впала на ліжко. Мене душив шалений сміх. Я залилася п'яним, божевільним реготом.
— Ха, ха, ха! Ха, ха, ха! Хвилинку, Массіно! Я зараз буду тут. Ха, ха, ха!
Чи довго ти чекав?
Ця хвилинка протяглася трохи довго, мій бідний, глупий, недогадливий Массіно! Від тої хвилинки ми не бачилися й досі»,
