неомильної рецепти на те, що буде і чого ніхто не знає і не може знати.
— Одне мені дивно — мовив по хвилі глибокої задуми Хома з серцем, — як це ти з такими поглядами дійшов до аранжовання хлопського страйку.
— О, зовсім попросту, а властиво, можна сказати, іронією історії, яка носить кулі зовсім не туди, куди вистрілює їх наша воля. Я власне скінчив право і поробив екзамени, коли нараз умер мій батько. Лишилася мати немічна та хоровита, лишилося шестеро дрібних дітей… А господарство у нас гарне, велике, потрібує не лише рук, але й голови. Зрозумієш, що розглянувшися в ситуації, я постановив замість судової та адвокатської практики лишитися дома та вести господарство. Я зробився знову мужиком і помалу ввійшов в свою ролю. Зі шкіл виніс я не одне таке, що могло стати в пригоді селу. Я став громадським писарем, викуривши з села давнього писаря, збанкротованого канцеляристу, п'яницю, безсовісного деруна та ошуканця. Я зорганізував читальню, поставив на ноги цілу молоду партію в селі, допоміг їй вибрати нову раду громадську і нового війта. Ну, одним словом, звичайна історія. Багато оповідати, а мало слухати. А головне, я пробував освічувати селян, освічувати у всіх питаннях громадського, матеріяльного і духового життя. А страйк проти дідича зовсім не лежав в моїм пляні. Та розуміється, коли збільшена свідомість і вироблене почуття, селяни
