часто… Та от загляньте ще на оті середні сходи.
Ті середні сходи були ще обридливіші від інших: ступні повиходжувані, мури липкі, наче покриті потом тривоги. На кожному закруті з виходків ішли заразливі смороди, а з кожної кватирі чути було плач, сварки, страшенну бридоту горя. Одні двері відчинилися з лускотом і показався чоловік, тягнучи жінку за волосся, а в покою плакало троє дрібних дітей. На вищім поверсі у відчиненім покоїку він побачив схоровану, закашляну дівчину із зів'ялими вже грудьми, що швидко гойдала в руках немовля, щоб не плакало, бо вона — розпука! — не мала в грудях молока. А в другій кватирі побіч прошиб його серце вид трьох істот, напіводягнених у якісь лахи; їхніх літ, ані статі не можна було розпізнати; в комірці, зовсім голій, вони їли разом з однієї миски якусь сьорбавку, якої і пси не хотіли б їсти. Вони ледве підвели голови, пробурчали щось і не відповіли на його питання.
Вийшовши на самий верх, П'єр хотів уже знову вертатися. У виході до коридору він попробував ще останній раз застукати до одних дверей. Йому відчинила жінка, розкуйовджене волосся якої було вже припорошене сивиною, хоч їй певно не було ще й сорока літ. Її поблідлі уста, виплакані очі, пожовкле лице — все виявляло крайню втому, якийсь занепад і вічну тривогу перед невмолимою нуждою. Вона перелякалася, побачивши сутану і пробулькотіла неспокійно:
— Ввійдіть, ввійдіть, панотче!
Але мужчина, котрого П'єр не бачив зразу, робітник, також з яких сорок літ, високий, худий, лисий, з блідорудими вусами і ріденькою бородою, метнувся ворожо, немов з глухою погрозою, що викине священика за двері. Та він заспокоївся і сів біля кульгавого столика з виглядом, наче й не бачить нічого. А що в покою була ще дівчинка бльондинка, одинадцяти або дванадцяти літ, з подовгастим, лагідним личком і з тим розумним та трохи пристаркуватим поглядом, який надає дітям велика нужда, то він покликав її і тримав між колінами,
