Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 14. Поеми (1959).djvu/117

Не путе панщини шатати^[1]!“

„Хай буде й так! Як стій пішлем
Людей до старости, щоб крем
Розвідати,“ — ми всі сказали.
Промили рани і обвили
В комісаря, і посадили
Його на віз, і провели
Його гуртом весело, шумно
Аж за село, і прирекли
Вестись розважно і розумно.
Ми мовчки панський двір минали,
Лиш вартових дали, щоб здалі
Двора і пана стерегли.

 

XVIII

Великдень! Боже мій великий!
Ще як світ світом, не було
Для нас Великодня такого!
Від досвіта шум, гамір, крики,
Мов муравлисько, все село
Людьми кишить. Всі до одного
До церкви пруть. Як перший раз
„Христос Воскресе“ заспівали,
То всі, мов діти, заридали,
Аж плач той церквою потряс…

Так бачилось, що вік ми ждали,
Аж дотерпілись, достраждали,
Що Він воскрес — посеред нас.
І якось так зробилось нам
У душах легко, ясно, тихо,
Що, бачилось, готов був всякий
Цілій землі і небесам

1. Не путе шатати — не буде жадати.