— А кололо б тебе, щоб тобі всі дохторі ради дати не могли, ти песя віро якась, а! — люто скрикнула Гапка. — Ну, чи бачите, люди добрі, — кричала вона, обертаючися до дверей, в котрі ніякі добрі люди й не думали входити, — оця блощиця ось як до мене говорить. Та я тобі всі кості поламаю, ти, басурмане! Я тобі окропом очі випарю!
— Ну, ну, вже й розтеркоталася, — лагідніше промовив Гадина, обтершися рушником і розчісуючи своє патлате волосся, в котрім іще стирчали стебла соломи. — Я ж тобі нічого злого не сказав! А, сказавши правду, яке в тебе право наганяти мене до роботи? Чи ти мій наставник який, чи окоман[1]? Ясна пані сама тебе за те не просить.
— Але мене серце болить, як бачу таких дармоїдів. Я собі тут коло кухні руки мозолю, щоб вам наварити жерти, а ви хоч би щонебудь робили! Чи стиду не маєте, чи Бога ані крихти не боїтесь, бігме, не знаю. Але не бійся, все те буде вам пораховано! О, дубельт[2] вам це порахується, кожна кришка, котру ви задармо зіжрете!
— Ну, ну, почала вже! От дай кавалок хліба, побачиш, як зараз цупко робитиму. Ти думаєш, що я вже такий лежаний хліб! А я, небого Гапко, як захочу, то і двох закасую. Правда, на чужім робити, чорт знає кому й пощо, мені не хочеться. Та й кому б це хотілося. Але нехай но я на своє стану!..
— Ого-го! Там то ти лису гору перевернеш. Вже я бачила таких робітників. На язик
