котрою вона пішла. Тільки в селі ніхто її не бачив.
— Га, то, може, де в полі ходить.
— Та що ж би вона в полі робила цілий день? Чому б досі не вертала? Та й ще одно, єґомость! Нині неділя, всюди по полі люди снуються, хтось би таки був її бачив.
— Ну, ну, Гнате, нема тут іще чого так дуже боятися. Адже не між вовки пішла! Може, де в лісі на ягодах засиділася. Ще ж не пізня година. Хто знає, може, вона вже в тій хвилі дома є.
— Господь би з єґомостя говорив! — трохи вспокоєний, мовив Деменюк, — та я проте боюсь! Одного боюсь.
— Чого, Гнате?
— Щоб вона на фільварок не зайшла.
— На фільварок? Що ж би то було таке страшне?
— Ой, єґомость! Боюсь я того панича! Воліла б моя дитина нині вмерти, хоч вона одна в мене, і ви знаєте, як її люблю, ніж би мав отой панич над нею насміятися!
— Ну, що ви, Гнате! Бог з вами! Адже Маланка не дитина!
— Ой, дитина, єґомость! Добра серцем, не знає людської злости, одурити її не тяжко. Але не дай Господи чи то паничеві, чи комунебудь зробити їй кривду!
Голос Деменюка був здержаний, але Гадина почув, як йому від тих слів мороз пробіг поза плечі. З уст Деменюка він таких слів ніколи ще не чував.
— Ну, бійтеся Бога, Гнате! Що це ви? Чи подоба вам таке говорити? Не бійтеся, Бог ласкав! Вашій Маланці нічого не станеться!
