— Чому ні? Коли це так, як мама каже то не маєте чого стидатися. Хіба я поганий син?
— Будь ти собі й найкращий, але я тебе не хочу знати!
— Е, так то зле не буде! — мовив Адась. — А втім, як ваша воля. Поки живете, можете мене не знати, я про те не стою. Але присмерті раз тільки про мене згадайте, тоді, як будете робити свій заповіт.
— Ну, певно, що згадаю, — буркнув о. Нестор.
— І напишіть там пару слів.
— Певно, що напишу.
— Ну, а що напишете?
— Вже потім прочитаєш.
— Ні, я хочу тепер знати.
— А коли хочеш, так слухай. Із свого капіталу я зроблю фундацію[1] для бідних. Для різних категорій: для хлопів, зруйнованих лихвою, для переступників, випущених із криміналу й позбавлених зарібку, для невилічимих хорих. Увесь свій капітал на це оберну й додам у заповіті: а коли б мій син Адам Торський або його потомки опинилися в котрій-небудь категорії тих бідняків, то перед усіма іншими мають мати першенство до запомоги.
— Щоб ви самі ще зійшли на неї, дорогий таточку! — скрикнув Адась. — Я надіюсь, що вам рука всхне, заки зможете написати такий заповіт.
— Як не зможу написати, то подиктую.
— Швидше занімієте.
— Вже я найду спосіб, щоб зробити те, що хочу. Але одно скажу тобі й твоїй матері:
- ↑ Фундація — запис
