— Гратулюю, гратулюю! — мовив усміхаючись граф Альфонс, стискаючи Владкову руку. — Знаменито боронили ви цих драбів. Розумію ваш обов'язок, ремесло! Так мусило бути! Але вірте мені, вони цього не варті.
— Знаєте що? — грубо сказав граф Гіацинт. — Коли б я був присяжним суддею, я звільнив би цих бунтівників по вашій обороні, але коли б я був королем, то велів би вас повісити на власну відповідальність.
І граф, сміючися, поплескав Владка по плечі.
— Дякую графові за комплімент! — відповів кланяючись Владко.
Регіна сиділа німа і глуха до всього, що говорено довкола неї; її зір і слух зосередились лише в однім пункті — коло Владка. Його тріумф видавсь їй власним тріумфом. Вона рада була б подякувати тим усім панам, що гратулювали Владка. Як же радо була б і сама вмішалася в цю громадку, як тепло була б стиснула Владкову руку! Та ось він підвів очі до неї, — вона мимоволі, несвідомо навіть, усміхнулась, і він відповів їй поклоном. Почувала себе щасливою і заплющила очі, бажаючи продовжити в пам'яті на завсіди ту гарну, щасливу хвилину.
— А, Регінко, гратулюю, гратулюю! — шептала їй до вуха Мільця. — Ти зробила Eroberung![1] Бачиш, як кланяється тобі Калинович!
— Дай мені спокій! — відповіла Регіна, обливаючись рум'янцем.
— Е, що я бачу! — сказала нескорена Мільця. — Він і на тебе зробив помітне враження! Що ж, дай Боже щастя. А признайся, може, він уже просив твоєї руки?
— Мій Боже, чого ти хочеш від мене! — гукнула Регіна, роздратована цим легкодушним розбором її найтаємніших почувань і думок.
— Не бійся, я нікому не скажу! — наполягала Мільця. — Ну, признайся! Ти думаєш, що я не знаю, що діється між вами?
— Ну, що знаєш? — підхопила Регіна і аж підкинулась на місці.
— Ага, бачиш! Удар об стіл, а ножиці відізвуться. Вже що знаю, то знаю, але нікому не скажу.
- ↑ Завоювання
