Юліян (не обертаючися до неї, перед дзеркалом). Так.
Каміля. Хочеш іти геть?
Юліян. А вже ж. Хіба не пора?
Каміля. А хіба пора? Ще дуже рано. Думаю, що ще нема шостої.
Юліян. Ну, шоста в червні, то вже зовсім не рано. Ади[1], по тім світлі на твоїм ліжку можна пізнати, як високо вже сонце.
Каміля (здрігнулася). Яке дивне світло. Як кровава пляма.
Юліян. Це від фіранки.
Каміля (відкидає ковдру і встає з ліжка. На ній лише довга, біла сорочка). Душно! Сядь іще. Не відходи.
Юліян. Пощо сідати? Треба йти. І так забарився. Там десь мої турбуються, що мене цілу ніч дома не було.
Каміля. (надягає на себе спідницю й кафтаник, весело). Га, га, га! Певно дадуть знати на поліцію, що десь дитина заблукалася. Хто би знайшов…
Юліян. Ти в дуже веселім настрою, а я ні.
Каміля. Ось сядь лишень (тягне його до себе на софу), побалакаємо… може я й тобі піддам веселого гумору.
Юліян (легенько опирається). Ні, Пусти мене. Справді мушу йти.
Каміля. Але ж хлопче! Шоста година ранку! Куди ти підеш? Ще всі брами позамикані. Ще всі порядні люди сплять! Ну, обійми мене! Поцілуй мене! (Обіймає його). Так, як учора. Я ж твоя жіночка, правда?
- ↑ Ади — диви, дивись.
