і, бачилось, була б його слухала всю ніч. Цілий день сидиш сама, читаєш, шиєш у вікно глядиш, то й рада живому голосові людському. А він так гарно вмів оповідати!…
— Ромцю, ну розкажи ж ти що про себе, — каже він бувало.
Я чула, що люблю його і в мені родилося бажання удержати при собі його любов, тож я не давала ніколи просити себе. Мені хотілося показати йому, що я не така дурна та неосвічена гуска. Я розповідала найменші дрібниці зі свого життя з тим гарячим бажанням, щоб заняти його, і нераз він слухає, слухає, та й почне цілувати мене, пригорне до себе та й каже:
— Бідна дитино! Чи те з тебе могло бути, як би доля була тобі всміхнулася!
Коли з часом вичерпалось усе, що я знала про своє життя, я розказувала йому те, що читала і передумала вдень. І це також займало його.
— Нудно тобі моє серденько — говорить він бувало, — та що вже діяти. Такі ми обоє бідні зійшлися. Ти думаєш, мені не ллється не раз вухами моя служба? Потерпімо, Ромцю, ще пару літ, чей то якось інакше буде.
— Милий мій, — кажу йому на те, — хіба ж я перед тобою жалуюся на нудоту? Мені не нудно. Я все собі знайду роботу, то чого мені нудитися! А коли подумаю, з якого пекла ти мене вирвав і яка я тепер щаслива, то нераз приходить мені в голову: Господи, чи не замного це щастя для мене? Знаєш, я від малку привикла боятися щастя і все думаю, що за кожне
