мишля написала вуйкові лист, подякувала йому за хліб, за сіль, і сказала, що я пішла до нового обов'язку.
Та що я буду нудити вас довгим оповіданням!
Офіцер мій був дуже добрий чоловік. За того півтора року, що ми жили разом, я не чула від нього злого слова. Після тяжкої школи, яку я пройшла у вуйка, він був для мене як сонячне світло й тепло. Приголубив мене, звільнив від тяжкої праці, дав віддихнути свобідніше, говорив зо мною як з рівною, любив мене як сестру. За кілька неділь я віджила, прийшла до себе. Вийду, бувало, на місто — люде на мене оглядаються, а нераз чую, що й шепчуть паничі: «Що за гарна панночка!» Офіцер посправляв мені убрання, і видно, що любив мене, бо вишукував тисячні нагоди, щоб зробити мені приємність: приносив дарунки, книжки, квіти.
Одно тільки сталося не так, як я думала; ми не жили разом. Йому велено з причин службових жити в касарні, — ну, а я не могла там бути з ним разом. Винайшов мені квартирку — один покоїк гарний, мебльований; стравувалась я в сусідки, жінки якогось ремесника, а він приходив до мене в вільні від служби часи, звичайно на ніч. Ми пили разом чай і розмовляли до півночі. Він оповідав мені про своє життя, про свою службу й її трудності, про те, що діється в світі. Я сиділа, очей з нього не зводячи,
