поміститися, видавалися якоюсь дикою клеветою.
Аж по батьковій смерті все відразу мені відкрилося.
Ще не встигли вмити і нарядити тіло, коли до хати війшов дідич, управляющий і ще кілька офіціялістів ураз із комісаром від староства і жандармами. Почали відмикати всі шуфляди, перетрясати всі сховки і закутки. Що там знайшли — не знаю, бо я весь час стояла коло трупа, тислася до нього, мов у нього шукала охорони — не плакала, а тільки тремтіла й хлипала як дитина. Тільки опісля я чула, як шептали довкола: «Злодій, злодій, обкрадав панську касу, держав любовницю в селі!»
Я й не дослухувала всього. Я так любила тата!..
Приходив дідич іще раз, коли труп лежав уже наряжений, але й не поглянув на нього, а тільки прикликав мене, взяв за підборіддя, поглянув на моє заплакане лице, погладив по голові, дав дуката, а по похороні казав мене з дрібкою моїх манатків спакувати, посадити на фіру і відвезти до Тернополя, до вуйка, брата небіжки мами. Решту, що було в домі, дідич задержав для себе як відшкодування за те, що тато покрав.
Вуйко був бідний магістратський урядник[1] і мав п'ять дочок — найстарша мала
- ↑ Магістратський урядник — урядовець міської управи.
