Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 1. Оповідання (1956).djvu/234

дила на маєтку. В неї здоровля, сяке-таке личко, брівки, очка, охота до життя і вживання, радо би те бідацтво і між людей показатися, а тут обставини на припоні держать, дома біднота та тіснота, до порядного товариства двері позамикані… Що робити? Те, що мається цінного й гарного: личко, очка, брівки, волоссячко, ручки (пан Темницький вичислював це все з якимось особливим притиском, моргаючи то в сторону Целі, то в сторону доктора і прижмурюючи очі, мов кіт на сонці), все це можна показати народові хіба раз на тиждень у церкві. Цього замало! І ось таке бідне сотворіння подається на практикантку, телеграфістку, телефоністку, одним словом, дебудь на публічну службу, де би могло сидіти на видноці у всіх, ніби на виставі за склом. Хто хоче, може прийти і оглядати, може навіть попросити її встати і пройтися. «Прошу пані, чи нема для мене листу poste restante?» «На який адрес»? «AZ4». І наша емансипантка встає і йде до полиць з листами. А тут А — перша буква в азбуці, то й перескринок її стоїть у найвисшій полиці. Отже бідне сотворіння бере крісло, приставляє, і з цілою урядовою повагою, а заразом з цілою дівочою грацією вилазить на крісло, стає на пальчиках, і шукає, шукає, шукає в горішній полиці так довго, доки цікавий гість не оглянув докладно і ніжок, і талійки, і ручок, і шийки, і всього, про що йому ходило. «Ні, прошу пана, нема нічого!» «Дякую пані і перепрошую!» А за хвилю другий так само