Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 1. Оповідання (1956).djvu/184

філології у пок. Венцлєвського й зівав, слухав української граматики й літератури у д-ра Огоновського. В р. 1877 в іюлі арештовано мене й цілу редакцію „Друга“. Безтолковий процес, котрий упав на мене, як серед вулиці цегла на голову, і котрий скінчився моїм засудженням, хоч у мене не було за душею й тіні того гріха, який мені закидували (ані тайних товариств, ані соціялізму: я був соціялістом по симпатії, як мужик, але далекий був від розуміння, що таке соціялізм науковий) — був для мене страшною й тяжкою пробою. Дев'ять місяців, пробутих в тюрмі, були для мене тортурою. Мене трактовано як звичайного злодія, посаджено між самих злодіїв та волоцюг, котрих бувало в одній камері зо мною по 14—18, перекидувано з камери до камери при ненастанних ревізіях та придирках (це, бач, за те, що я „писав“, т. є. записував на случайно роздобутих картонках паперу случайно роздобутим оливцем — пісні та приповідки з уст соузників, або й свої вірші), а кілька тижнів я просидів в такій камері, що мала тільки одно вікно, а містила 12 людей, з котрих 8 спало иа тапчані, а 4 під тапчаном для браку місця. З протекції, для свіжого повітря, соузники відступили мені „найліпше“ місце до спання — під вікном насупроти дверей; а що вікно за для задухи мусило бути день і ніч отворене, і до дверей продувало, то я що раня будився, маючи на голові повно снігу, навіяного з вікна. Та не сама тюрма була для мене найтяжчою пробою: засуд кримінального суду, — а особливо те, що я опісля застав на світі: сто раз тяжчий і несправедливіший засуд усеї суспільности, кинений на нас, страшенно болів мене. Мене викинено з Просвіти, заборонено приходити на Бесіду (бо др. Шараневич, котрий пару разів побачив мене там, читаючи газети, настояв на тім, щоб мені конче заказати приходити туди, а то він виступить з товариства, і коли мені справді заказано, він таки виступив), а люди (з старших), котрі хотіли мати зо мною яке небудь діло, видались зо мною тільки в секреті, що мене ще дужче принижувало. Цей настрій відбився й на видаванім М. Павликом, при моїй помочі, письмі місячнім, а потім неперіодичнім п. заг. „Громадський Друг“, „Дзвін“ і „Молот“ (1878). Тут я помістив свою більшу повість (з ряду „Борислава“) п. з. Boa Constrictor, пару дрібних ескізів і віршів (між котрими переклад Пісні про сорочку Томас Гуда й вірш Каменярі, котрий 1879 р. перекладений був на німецьке й поміщений у віденській часописі  Die Heimath“). Признати треба, що до видавання такої часописи,