й сиру. Він сам не мав при собі ані кусника хліба, ані одного крайцаря.
Аж ось Слимак скрутив із звичайної дороги в бік під стрімкий, зсувистий горб. Юдка став на скруті.
— А ти, Слимак, куди?
— Ади, ось тут криничка, хочу води напитися.
— А може й спочити трохи?
— Ну, певно! Сонечко пече, мов огнем пражить, а до Борислава ще й так зайдемо завчасу.
— Най буде й так.
Посідали коло джерела. Слимак напився води, вийняв хліб і сир із вузлика, а видячи, що Юдка не має свойого нічого, запросив і його.
— Але, може, тобі не вільно, бо трефне?
— Е, — сказав Юдка, — наш закон у крайній потребі позволяє їсти й трефне.
— А так, звичайно, не позволяє?
— Ні, не позволяє.
— Ну, то добрий ваш закон, що його можна як до потреби натягати так, як швець шкіру натягає.
— Не кажи так, Слимаку, гріх так казати. Наш закон так само від Бога, як ваш закон,— сказав якось боязко Юдка.
Пополуднували — і далі. Ось уже й Борислав. Хоч досі йшли все сухою землею, хоч дощу не було вже майже від тижня, то прецінь у Бориславі на всіх вуличках було глибоке, грузьке болото. Жиди, парубки, ріпники[1], вози й тачки снувалися довкола. Гамір, співи, крики та п'яні прокляття не вгавали й на хвилю.
- ↑ Ріпник — той, що добуває нафту.
