собі йдуть. Але вже котрі здалека, з-над Дністра, з Долів поприходять, тих ніяково ні з чим відправляти: чекають, поки не нароблю стільки, скільки їм треба. Не раз по п'ятеро й по десятеро ночує в мене, то під шопою, то на тоці в стодолі. А вечером, видима річ, треба потрактувати людей, чим Бог дав. Ми з сином робимо на вісних стільцях, каганець бувало світиться, а чужі люди позасідають на лаві, розмовляють, оповідають, як їм живеться, що в них нового, а кожний при тім очима пасе мою роботу, чи швидко відійде той, що перед ним стоїть.
Такий то був той наш домашній промисл від давніх часів, від коли затямили люди. Пожитку з того не много, бо ціна ложки — дрібниця, а напинатися коло неї чимало; ну, але бодай чоловік з людьми жив, здибався, мав знайомих, мав пошановок па чужих селах, де тільки було показатися, — ну, і не без того, щоб часом дещо й до господарства не докапнуло.
Так от вичитавши, що там у Львові настав такий добрий маршалок, що хоче бути опікуном нашому домашньому промислові, я аж Богу подякував на радощах. Правда, не міг я того дочитатися, яким то способом хоче пан маршалок підносити той промисл, але врадувала мене сама добра воля. Вже то, думаю собі, такий пан мудрий і вельможний винайде собі способи, про які нам простим хлопам і не снилося. А наразі хоч те добре, що звернув на нас своє око; поможе — не поможе, а хоч оборонить нас від жидів, що то кількох знайомих мені ложкарів так хитро взяли в свої руки, що бідолахи днями й ночами всею хатою
