томність. В ухах йому зашуміло, перед очима забігали темні плями. Там у низу на подвірю чути було стукіт не менше численних кроків, шум голосів, швидку біганину та гомін. Нарештї саме під собою він почув зловіщий, радісний крик вояка:
— Ось він! Ось він! Бачите, он там, з даху звісив ся, хоче спускати ся по ринві!
— Ось він, ось він, ось він! — кликало чим раз більше голосів у низу.
— Стій там, анї не руш ся! — крикнув грімким голосом до Панталахи капраль.
— Думаєш, — відповів йому так само Панталаха, — що менї тут так легко стояти, як тобі там на землї, дурню один!
Значить, усьо пропало! Тепер уже анї думати про втеку, коли ті там у низу похопились та побачили його. Аж тепер затремтїв Панлалаха, не зо страху перед тим, що його жде за втеку, але з жалю за знївеченим зусилєм, що так гарно почалось, а так по дурному кінчить ся. Якась слїпа лютість почала клубити ся в його душі; перший раз почув утому в суставах, почув, що руки його трясуть ся, що ось-ось висмикнеть ся йому з пальцїв та слаба підпора, якої вони держать ся, і що його тїло звішене в повітрі гримне в низ на подвірє на камяний поміст. Щось немов клїщами стисло його за серце, але й сим разом він не стратив притомности. Добуваючи остан-
