7
— Буком війта! Буком панського підлизу! Най не сьміє нам і згадувати про се!
— Буком його! — риплять голоси знадвору. — Тягнїть зі стола! Не хочемо слухати.
І сотки рук, судорожно зцїпляючись і немов торгаючи з далека війтові поли, простягають ся зі стиску до гори, бо їм нїкуди инде протягнути ся. Але війт мов підсадкуватий британ стоїть твердо на своїх лапах; такими криками його не залякаєш.
— Панове громадо! — реве він на все горло, так що заглушує загальний гомін. — Послухайте хвилю. Я-ж вам іще нїчого не сказав. Ще не знаєте, що хочу сказати.
— Кажи, кажи!
— Пан дає по два сороківцї за день ораня.
— Нехай давить ся ними! Не діжде! Не підемо.
— А по три хочете?
— Не хочемо, не хочемо. І чотири не хочемо про пана.
— Пан казав, що ще нинї в ночи вишле штафету до ляндсдраґонів.
— Най шле й до дїдьчої матери! Робити йому не підемо.
— Весна припізнила ся. У нього ще й скиби не орано.
— І в нас не орано. Але нема панщини! Нема панщини! Най оре зубами, най дре землю ніхтями!
— Панове громадо, завтра скоро сьвіт приїдуть ляндсдраґони.
— Най їдуть. Ми вже бачили їх. Знаємо їх! — ревла громада.
— І буде те, що торік було.
— Нехай буде. Нехай буде що хоче, а ми добровільно на панські лани не підемо робити.
— Го, го, знаємо, чим то пахне! Зараз пани до цїсаря побіжать і скажуть: „Ади, хлопи самі добровільно йдуть до нас на роботу, а ти панщину скасував. Верни панщину, бо ті люди звикли до неї. Їм найлїпше з нею, а як її скасовано, то вони бунтували ся“.
Ті слова вимовив Яць Коваль ставши на ослонї межи вікнами. Се був знаний уже, а проте влучний арґумент у панщизняних дебатах, які вели ся отсе вже два роки в Грушатичах. Усї мужики ахнули в один голос.