робити, поки нам плату не побільшать? Адже чей Жиди не витерпіли би довго: у кого контракти на певний час, у кого векслі, що не будуть сплачені без продажі нафти й воску, — мусіли би податися! Його думка, роздразнена всіми безконечними образами бориславської нужди, ціпко вхопилася за сю стебелинку і не попускалася її. Але чим докладнійше він розбирав сей спосіб ратунку, тим більше трудностей, ба, й непоборних перепон він добачував в нім. Як довести до такої змови і єдности всю ту величезну громаду, в котрій кождий дбає тільки за себе, журиться тільки тим, як би не вмерти з голоду? А хоч би се й удалося, то знов певна річ і те, що богачі відразу не подадуться, що треба би не тільки грозити, але й сповнити грізьбу, покинути всяку роботу. А чи тоді богачі не спровадять собі з других сіл инших робітників, і таким способом не знівечать цілий труд? А хоч би й удалося не допустити до того, то з чогож будуть жити ті тисячі безхлібних та незарібних людей тут в Бориславі за час безроботиці? Ні, нікуди нема виходу! ні відки не сходить зоря ратунку! — І Бенедьо, доходячи до таких безнадійних виводів, стискав пястуки, притискав їх до чола і бігав улицями, мов несамовитий.
При всім тім він нетерпеливо ждав найблизчих сходин побратимства, надіючися при тій спосібности дійти до якоїсь більшої ясности в тім: що треба робити в теперішній хвилі. Він часом в своїх проходах по Бориславі стрічався з одним або другим із побратимів, і бачив, що всі вони якісь придавлені, мов прибиті до землі, що всіх гризе якась важка і неясна ожиданка, — і те додавало йому надії, що чей же й з поміж них хто прийде на яку добру думку. Дома Бенедьо мовчав. Старий Матій надто занятий був своїм процесом, що вечір стиха шептав то з Андрусем, то з Стасюрою, то з иншими якимись ріпниками. Далі всі вони забралися до Дрогобича і не вертали кілька днів, — і самота ще тяжчим каменем налягла на Бенедьову голову. Важка
