коли несправедлива. Зуваживши все, я сказав сам собі: то ніхто, як тільки один Мортко наперед підпоїв Івана, підмовив якихось, щоби мене довели до безпамяти і набили, а опісля обрабував його бідного і вкинув в яму. Почав я знов розпитувати сюди й туди, а як щось за два дні зїхала комісія обзирати кости, пішов я і почав казати все, як на сповіди. Пани слухали-слухали, записали все в протокол, кликали сього й того: Мортка, Іваниху, шинкаря, — знов списували протоколи, а далі взяли тай арештували — мене. Я не знав, що зі мною хотять робити, по що мене тягнуть до Дрогобича, — але гадаю собі: щож, може так і треба. Тішуся, дурний, своєю бідою. Потримали мене щось з місяць, — прикликали щось два рази на протокол, а далі випустили. Вертаю я сюди: що чувати? Нічого. Кликали ще раз Мортка, Іваниху, тустанівських щось троє. Кажуть, що віддали все до Самбора, до вищого суду. Ну і вже той суд тягнеться більше року, а ще йому кінця нема. Що я за той час натовк собою по всяких панах! У Самборі був щось два рази, а в Дрогобичі скільки!… Адвокатови щось зо пятнацять ринських дав. „Та що — каже — небоже, можлива то річ, що той злодій Мортко спрятав Івана, а гроші сам узяв. Але в суді треба доказати докладно, а всього того, що ти тут кажеш, іще не досить. Ну, але — каже — треба трібувати. Як там який розумний суддя возьме ту справу в руки, то може ще де чого більше дошукається, ніж ти знаєш“. Ну, видко, не дошукався! Якийсь той самбірський суддя видався мені такий непотрібний та непорадний, що а! Питає щось пяте через десяте, — видко, що не знає, з якого кінця до того взятися — а в тім, хто його там знає, може й уміє та не хоче!…
„А тут в Бориславі притихло все, мов горшком прикрив. Мортко зразу, очевидно, був страшно перепуджений ходив блідий як смерть, а до мене й не турався. Аж опісля вже осмілився, почав сміятися й доїдати мені так, що я далі мусів покинути Ґольдкремерові ями і перенестися
