— Е, що там ваш глупий плян! Я на нього й не дивився!
— Ну, то ваша вина! — відрізав Лєон. — За що в мене гроші берете?
Ся сварка велася голосно і ставала чим раз голоснійшою. Лєон почервонів, як рак, а й товсте лице будівничого налилося кровю. Між тим робітники і деякі посторонні люде, чуючи передрачку між „панами“, поставали і ззиралися цікаво на се видовище.
— Мій пане, — кричав розярений будівничий, — я чень не по то прийшов сюди, щоб слухати ваші імпертиненції!
— Ані я по те, щоб слухати ваші дурниці!
— Пане, ви мене ображуєте!
— Не дуже страшний проступок!
— Ви шкодите моїй славі!
— Ви пошкодили моїм інтересам!
— Так? То прошу заплатити мені за мій труд, і я ще нині вертаю собі до Дрогобича!
— О, і овшім! Будьте ласкаві подати мені рахунок, і то не лиш за тутешній труд, але й за дрогобицьку будову! Постараємося обійтися без такого ґеніяльного будівничого! — І Лєон гордо відвернувся на знак, що бесіда скінчена. А будівничий, з кипучою злістю в нутрі, кинув, що мав в руках, і натисши шапку на вуха та сплюнувши, пішов до Борислава, опроваджений голосним сміхом слухаючого робучого люду.
Робота пішла далі своїм ладом. Лєон довго ходив по площі, роззирався, важко відсапуючи, поки не уляглося його роздратування. Аж по якімсь часі він став перед Бенедьом.
— Ну, що тепер будемо робити? Будівничого не маємо.
— Коли позволите, то я й сам поведу сю будову по пляну.
— Ви самі?
