зустрінутий гуманітарною інтелігенцією і широкими колами громадськості в Україні та за кордоном як акція антинаціональна, антиукраїнська, або як прояв неспроможності Української держави забезпечити можливість повноцінного розвитку гуманітарної науки і української культури. При цьому слід пам'ятати, що на відміну від будь-яких реорганізацій в сфері природничих і технічних наук, які не викликатимуть асоціацій політичного змісту, ліквідація самостійних гуманітарних установ одразу ж постане в один ряд з цілеспрямованими акціями 20–30-х років, пов'язаними з репресіями проти гуманітарної інтелігенції”.
Дуже далекий я від того, щоб вважати цей пункт постанови, який, в основному, правильно характеризує становище (крім незрозумілого протиставлення гуманітарних наук природничим і технічним, бо ліквідація їх — це також політичні дії ворогів України, спрямовані на знищення наукового потенціалу держави) наслідком святкування 50-річчя УВАНу в Нью-Йорку, бо в Києві є також вчені, які добре усвідомлюють становище, але співпадіння позицій в Нью-Йорку та Києві симптоматичне.
Як всі ми розуміємо, постанови бюро відділення, незважаючи на гарні слова, на нікого вплинути не можуть. Навіть на президію власної установи, яка 12 жовтня цього ж року ухвалює постанову (до речі, за старою радянською традицією, фактично секретну, — бо її не довели до відома установ НАН України, хоч і зобов'язали виконати її всіх керівників цих установ) про ліквідацію — в постанові говориться евфемістично, що “пропонується приєднати до інших наукових установ”: Інститут східноєвропейських досліджень та Центр пам'яткознавства (обидва в Києві), а також Кримський філіал Інституту археології та Кримське відділення Інституту сходознавства ім. А.Кримського (обидва в Сімферополі). Всесвітньовідомий Одеський археологічний музей виводиться поза межі НАН. До речі, ліквідація українських академічних установ на Півдні України, зокрема в Криму, за сьогоднішньої ситуації в регіоні виглядає не як фарс, а як згори запланований політичний саботаж.
Ухвали, рішення, постанови, прохання, протести, вимоги, що виходять з академічного середовища, на нікого вплинути не можуть, бо у верхівці — як академічній, так і позаакадемічній — виношують радикальні й карколомні, в буквальному розумінні цього слова, для української науки проекти. Серед них — скасування автономії Національної Академії наук і підпорядкування її одному з міністрів (інтелектуальний рівень міністрів не є, як відомо, секретом), максимальну централізацію академічних установ у Києві після ліквідації периферійних відділень. Проблема має (чи мала б) нібито остаточно вирішитися на зустрічах з головою комісії по реорганізації Академії віце-прем'єром Іваном Курасом 1 грудня 1995 р. та з президентом України Леонідом Кучмою 15 грудня. Очевидно, дати ці є під знаком запитання, але, незалежно від цього, чи можна сподіватися, що пре-
