Тетяна Гошко
Нове в творчій спадщині людства накопичується по краплинах. І при детальному розгляді історії філософії ми не багато знайдемо думок, які не були б уже кимось і колись висловлені. Справді, немає нічого нового під сонцем. А оригінальність мислителя власне і полягає з творчому переосмисленні вічних людських цінностей у відповідності до свого світобачення, своїх поглядів і переконань, виходячи з конкретних історичних умов. А спільність багатьох позицій різних філософських систем далеко не є свідченням їх компілятивного характеру.
Виходячи з цього, оригінальним і творчим мислителем ми можемо зазвати Г. С. Сковороду, який розвинув свою філософську систему на грунті української дійсності XVIII ст. із зерен вітчизняної культурної традиції, живлячи їх цілющим соком філософських ідей Західної Європи. Філософ і поет, мислитель і літератор, Сковорода збагатив літературні форми глибоким філософським змістом. З цією особливістю творчої особистості Сковороди пов'язаний той факт, що в оцінці його філософської позиції висловлювались різнобіжні, а часом і діаметрально протилежні судження, на що звернув увагу ще І. Я. Франко: "Деякі твори сього писателя задля його алегоричного та афористичного способу писання предствляють великі труднощі для всякого, хто хоче підхопити їх основну думку"[1].
І все ж про Сковороду писали, і писали багато. За підрахунками А. П. Маркова, інтерпретації його поглядів присвятили свої дослідження понад 200 авторів[2]. Однак після смерті Сковорода був практично забутий, і лиш згодом знову відкритий прийдешнім поколінням. Поступове відродження пам'яті про мислителя почалось в першій половині XIX ст. В перших дослідженнях, присвячених Г. Сковороді, основна увага приділялась бібліографічним питанням. Публікації творів були нечисленними, вони переписувались та поширювались в списках, користуючись чималою популярністю. Зокрема, зошит із віршами Сковороди був у шкільного вчителя
