Повстання анголів
Анатоль Франс
пер.: Евг. Касяненко

Розділ XXII
Де читач побачить, як ревнощі славнозвісної колись коханки турбують у крамниці старовинних річей грішне щастя дядька Ґінардона
Харків: Державне видавництво України, 1926
 
РОЗДІЛ ХХІІ
де читач побачить, як ревнощі славнозвісної колись коханки турбують у крамниці старовинних річей грішне щастя дядька Ґінардона

Дядько Ґінардон (як правдиво росповіла m-r Сар'єтові Зефіріна) нишком перевіз усі свої картини, меблі й раритети, зібрані на горищу на вулиці Принцеси, що він звав своїм ательє, до віднайнятої ним на вулиці Курсель крамнички, де й оселився, покинувши Зефіріну після п'ятидесяти років спільного життя, покинувши навіть без матраса, без горщика і без жадного су, коли не рахувати одного франка й сьомидесяти сантимів, що припадком лишилися в кишені бідолашної жінки. Дядько Ґінардон відкрив магазин старовинних картин та раритетів і посадив у ньому молоду Октавію.

Виставочне вікно виглядало принадно: видно було фламандських анголів у зелених мантіях на зразок роботи Жерара Давіда, Саломею школи Люіні, святу Барбару французького письма на дереві, емалі з Ліможу, шклянки з Богемії й Венеції, талірки з Урбіно; видно було англійські вишивані мережева, подаровані Зефіріні в часи її блискучої молодости, як що їй було вірити, імператором Наполеоном III. В середині крамниці полискувало з темряви золото, скрізь ростулено було хрести, апостолів, патриціянок і німф. Одну картину було повернуто до стіни, щоб показувати її лишень знавцям, що їх небагато на світі; це була Жемблєтта Фраґонара, такої свіжости барв, наче б іще не мала часу висхнути. Сам дядько Ґінардон так казав. Комод з фіалкового дерева в глибу крамниці містив у своїх шухлядах ріжні раритети, — акварелі Бодуена, ілюстровані книжки XVIII віку, мініятюри. На мольберті запнутим спочивав справжній шедевр, диво, діямант, перл, словом, — дивно прекрасний твір Фра Анджеліко Вінчання Діви, писаний золотом та синьою й рожевою фарбами. Дядько Ґінардон вимагав за нього сто тисяч франків. На кріслі Люї XV, перед столом стилю ампір зі шклянкою для квіток, сиділа з вишиванням у руках молода Октавія. Залишивши своє художнє лахміття в своїй портьївській кімнатці на вулиці Принцеси, вона виглядала в магазині чисто як утілений Рембрандт, але з ніжним сяйвом і прозорістю Верме Дельфта, милуючи очі знавців, що вчащали до дядька Ґінардона. Спокійна й непорочна, вона цілий день сиділа одна в крамниці, в той час як стариган щось малював на горищу. О п'ятій годині він сходив відпочивати та розмовляти в крамниці зі щоденними одвідувачами.

З них найчастіше приходив граф Демезон, висока, худа, кощава і трохи горбата людина. Ниточки шерсти, почавшись йому з глибини западин під сківицями, хутко ширилися вниз і спадали з підборіддя на груди цілим каскадом сніжносивого волосся, куди він раз-у-раз топляв свою довгу й сухорляву руку з золотими каблучками. Тужачи вже двадцять літ за своєю дружиною, що в росквіті молодости й краси загинула від сухот, він присвятив своє життя відшукуванню способів зноситися з мертвими та збиранню в свій сумовитий отель ріжних кепських картин. Його довір'я до Ґінардона не знало меж. M-r Блянкменіль, керовник великої кредитової інституції, являвся до магазину, мабуть, не рідше за Демезона. Це був огрядний добродій літ п'ятидесяти; він мало цікавився мистецтвами та певне мало що й тямив у них, але його приваблювала молода Октавія, що сиділа в магазині, як куріпка в своїй клітці.

M-r Блянкменіль не загаявся дійти з нею до порозуміння, що його, свіжо закоханий в Октавію, не добачав, за браком досвідчености, один лишень Ґінардон. Вважаючи Ґінардона за дивовижно спритного підроблювача, инколи цікавився зайти до нього і Ґаетан д'Еспарв'є.

Одного разу завітав до старого антиквара і росповів йому свої проєкти великий майстер шпади — m-r Трюк де Рюфек. Він улаштовував у Малому Палаці на користь виховання дітей мароканських вояків виставку холодної зброї всіх часів і прохав дядька Ґінардона позичити йому кілька найцінніших річей цього роду зі своїх колекцій.

— Спочатку, — казав він, — ми думали організувати виставку під назвою «Хрест і Шпада». Сполучення цих двох слів дає вам змогу відчути дух, що керував нашою ініціятивою. Високе патріотичне й християнське почуття підказало нам думку сполучити шпаду — символ чести, з хрестом — символом порятунку. Справу було віддано під високу опіку військового міністра і монсіньйора Кашпо. Та на нещастя нам не пощастило здійснити наш намір і ми мусили предмети виставки розрізнити… Зараз ми влаштовуємо виставку одної лишень Шпади. Я склав статтю, що пояснює значіння цієї маніфестації.

Сказавши так, m-r Трюк де Рюфек витяг з кишені набитий паперами портфель і, витрусивши споміж усякого роду протоколів про поєдинки та свою грошеву неспроможність невеличкий шматочок кепсько списаного паперу, промовив:

— Ось, слухайте: «Шпада — це сувора непорочна дівчина. Це зброя переважно французька. За нашої доби, коли, після довгого занепаду, національне почуття паленіє дужче ніж коли…» і так далі. Почуваєте?

І він відновив своє прохання дати йому кілька гарних річей, щоб поставити їх на найкращому місці на цій виставці для дітей мароканців, влаштовуваної під почесним головуванням генерала д'Еспарв'є.

Дядько Ґінардон зброєю майже не цікавився: він торгував найперше картинами, рисунками та книжками. Але його ніколи не можна було застукати несподіванкою. Він зняв з гачка рапіру з запобіжним наручником часів Люї XIII (насправжки ж Наполеона III, безперечно) і подав її організаторові виставки, що став її поважно, але обережно, мовчучи, розглядати.

— У мене й щось краще є, — сказав антиквар.

І він виніс із задньої кімнати споміж ціпків та парасоль величезну, оздоблену гербовими лілеями, справді королівську шпаду. Це була шпада Філіпа-Августа, що з нею один з артистів Одеона виходив на виставу Аґнеси Меранійської року 1846. Тримаючи її вістрям до низу і вдаючи, ніби й життя своє готовий за неї скласти, Ґінардон побожно склав руки на наручникові і придобув собі властивого самій шпаді вигляду вірности.

— Візьміть її для своєї виставки, — сказав він. — Дівчинка варта цього. Вона зветься Бувінес.

— А як що я її там продам, — закинув m-r Трюк де Рюфек, крутячи свого величезного вуса, — дасте ви мені за це якусь комісійку?..


Через кілька день дядько Ґінардон з таємничим виглядом показував графові Демезонові та m-r Блянкменілеві новознайденого Ґреко, дивовижного Ґреко останньої манери письма цього майстра. На картині змальовано було Франсуа Асізького, що, стоячи на Альвернській скелі, як велетенський стовп диму тягся до неба і пронизував хмари навдивовижу малою через віддаль головою. Ось, нарешті, справжній, аж надто справжній Ґреко. Аматори уважно розглядали картину, а дядько Ґінардон вихвалював глибину її чорнот і величність експресії. Він зводив руки вгору, щоб змалювати автора — Теотокопулі з Тінторету, що був вищий за це місто на сотню ліктів.

— Це непорочність, чистота, сила, таємничість, щось апокаліптичне.

Ґраф Демезон заявив, що Ґреко — його найулюбленіший маляр. Блянкменіль же в глибині душі задовольнений був не цілковито.

Тут прочинилися двері і зовсім несподівано з'явився Ґаетан.

Він позирнув на святого Франсуа і вигукнув:

— Ах, чорт!

Блянкеміль забажав довідатися, що він думає про цього так вихвалюваного нині художника. Не змушуючи прохати себе вдруге, Ґаетан відповів, що він не вважає Ґреко за якогось шалапута чи божевільного, як це колись про нього думали: найпевніше — Теотокопулі мав якусь хоробу очей, що змушувала його калічити свої фігури.

— Він був астигмат і зизоокий, — закінчив Ґаетан, — він малював, що бачив і саме — як бачив.

Ґраф Демезон не виявив охоти задовольнитись таким природнім поясненням. Блянкменілеві ж своєю простотою воно, навпаки, дуже сподобалося.

Ображений Ґінардон вигукнув:

— Ви, m-r д'Еспарв'є, ще скажете, що й святий Іоанн був астигмат, бо ж він бачив жінку, одягнену в сонце, з вінком із зірок на голові та місяцем у ногах, звіря з сьома головами й десятьма рогами та сім анголів у одежі з льону, що несли сім келихів, повних гніву Бога живого.

— Та кінець-кінцем, — провадив своє Ґаетан, — можна й захоплюватись Ґреко, раз він мав досить ґеніяльности, щоб впливати на глядача навіть по-при свій хоробливий зір. Муки каліцтва, що на них він засуджує мальовану ним людину, можуть задовольняти душі, що люблять страждання, а таких душ значно більше, ніж би хто міг подумати.

— Добродію, — закинув йому граф Демезон, блукаючи довго рукою в своїй роскішній бороді. — Хто нас любить, того й нам треба любити. Страждання любить нас і чепляється до нас. Треба його любити, коли хочеш витримати життя. Сила й добро християнства в тім, що воно це зрозуміло… Ех! нема в мене віри, ось що доводить до одчаю.

Старенький пригадав ту, що за нею тужив ось уже двадцять років; розважливість полишила його, а думка без перешкод полинула за образами ніжного й сумовитого божевілля.

Провчивши, оповідав він, фізичні науки та перевівши з допомогою медіума-ясновиди низку спроб для вияснення природи й тревалости душі, він здобув дивовижні наслідки, що, однак, його не задовольнили. Він осягнув уже можливість бачити душу померлої у вигляді якогось прозорого холодцю, що ніяк не нагадував обожнюваного ним тіла. Що ж було найтяжче в цій сто раз повторюваній спробі, так це те, що маса та мала тоненькі вусики, і ними безперестанку та в певному ритмі ворушила; очевидно, тим вона силкувалася подати якісь знаки, але ніхто їх не міг зрозуміти.

Під час цього оповідання m-r Блянкменіль підсусідився до молодої Октавії, що сиділа спокійно й без слів, спустивши очі.


Зефіріна не змогла знайти сил, щоб віддати коханця підлій суперниці. Не один раз у-ранці приходила вона до магазину старовинних річей і блукала поуз нього розлютована й невтішна, мучена суперечними думками; вона не знала, чи їй надіти свому зрадникові горщик із сірчаною кислотою на голову, чи припасти йому до ніг та зросити слізьми й поцілунками його кохані руки. Підстежуючи так одного дня свого так любого і так винного Мішеля, та забачивши через віконне шкло Октавію, що вишивала перед столом, а на ньому в кришталевому келихові замирала самітня троянда, розлютована Зефіріна вхопилася в крамницю, тріснула парасолею свою суперницю по білявій голові і вилаяла її самицею та г… Перелякана Октавія побігла шукати поліційних агентів, божевільна ж од горя й кохання Зефіріна тим часом люто штурхала залізним кінцем своєї обтріпаної парасолі Жемблєтту Фраґонара, чорного святого Франсуа Ґреко, непорочних дів, німф та апостолів. Поваливши золоте малювання Фра Анджеліко, вона заверещала:

— Всі ці картини — Ґреко, Беато Анжеліко, Фрагонара, Жерара Давіда та й Бодуена — так, і Бодуена, всі, всі, всі, кажу вам, малював сам Ґінардон, падлюка й ледащо Ґінардон! Для отсього Фра Анджеліко він забрав у мене дощечку, що на ній я прасувала білизну, а цього Жерара Давіда він виконав на старій вивісці повитухи… Кабан! І тебе і твою повію, я обох вас продірчу так, як продірчую зараз твої брудні полотна!

І тягнучи за одежу старого аматора, що весь тремтючи, сховався був у сам куточок кімнати за магазином, вона покликала його в свідки всіх злочинств Ґінардона, підроблювача й зрадника. Полісмени мусили силою витягати її зі спустошеної крамниці. Вони вели її до комісара, за ними сунула юрба цікавого народу, а Зефіріна, звівши очі до неба, крізь ридання голосила:

— Так ви, значить, Мішеля не знаєте! Коли б ви його знали, ви б зрозуміли, що без нього — жити не можна на світі. Мішель! Він вродливий, він добрий, він чудовий. Це ніби бог, це саме кохання! Я люблю його, люблю, люблю! Я знала людей з вищого світу, князів, міністрів і вищих іще за них… Та ніхто з них не був гідний черевики йому почистити. Добрі люде, верніть його мені!