Повна збірка веселих віршів
Степан Руданський
Преслівля
• Цей текст написаний желехівкою.
• Інші версії цієї роботи див. Преслів'я
Джерсі-Сіті: «Свобода», 1915
Преслівля.
 Вір, не вір, а не кажи:
„брешеш”.
 
I.
 

Народив ся я на сьвіт,
Як одного раня
Моя ненька забагла
Шпаків на снїданя.
 А я хлопець молодець
 Пожалував мами,
 Серед лїса відпитав
 Дупло зі шпаками.
В дупло руку — не іде,
Голови не впхаю,
Сюди туди край дупла,
Тай сам улїзаю.
 Ходжу голий по дуплї…
 Шпаченят до ката!
 Я в пазуху й загорнув
 Тії шпаченята.

Вилїзати-б, так не то!…
Я й домудрував ся,
Лиш сокиру притащив —
З дупла прорубав ся.
 Гиц із дуба на коня!
 Кінь собі брикає,
 А сокира моя все
 Зад йому рубає.
Нагадав ся за сїм миль,
Назад подивив ся,
А у коня, як на сьміх,
Лиш перед лишив ся.
 Я і взяв ся йому зад
 З верби підправляти,
 І підправив, тай залїг
 На годинку спати.
А кінь ходить по траві,
І перед пасеть ся,
А зад росте тай росте,
Аж до неба пнеть ся.
 А для моїх шпаченят
 Того було й треба, —
 Додрапались по вербі
 До самого неба.
Пробудив ся, — до шпаків —
Та де вже до ката!…
Аж на небі половив
Свої шпаченята…

 Ото знову до верби!
 А верба й пропала,
 Бо коняка напаслась,
 Тай знать побрикала.
Щастя тілько, що сьвяті
Не горшки лїпили,
Але якось на той час
Гречку молотили.
 Росказав я їм біду,
 Випросив полови,
 Та з полови ізсукав
 Мотуз прездоровий.
Впяв до неба, тай у низ!
Менї у горя мало!…
Аж до низу на сїм миль
Мотуза не стало.
 З гори й кажуть, що скачи!
 Але я не хочу,
 Що в горі собі урву,
 То в низу надточу.
І спукаюсь собі в низ,
Мало й остаєть ся,
Щоб урвати кілька раз,
А мотуз не рветь ся.
 І висїв я кілька лїт,
Мамина дитина,
І висохла, як дупло,
Уся середина.

А рій якось пролїтав,
Та туди й забрав ся,
Нанїс меду, щільників,
Розхазяював ся.
 Нанїс меду кілька пуд,
 Ну, його з бідою!
 Мотуз рветь ся — я в багно
 Чуть не з головою.
А тут якось по багнї
І качка ходила,
На чуприну набрела,
Гнїздо собі звила.
 Яєць много нанесла,
 За дїтий помовка,
 Аж нечистая несе
 Голодного вовка.
Та фурнула з голови,
А той завинув ся,
Поїв яйця, тай на чуб
Хвостом обернув ся.
 А я за хвіст: „гуттю-га!”
 А вовк налякав ся,
 Та як скочить — я і гоп!
 На сьвіт показав ся!


II.

І ото вже я підріс,
Лїт десяток було;
Дїд ходив ще без штанів,
А батька й не було,
 То бувало, коли хто
 В гостї запрашає,
 То дїд сяде на полу
 Та мене й питає:
„А хто-ж сину, піде з нас?”
То я його глажу:
— „Та хто-б, кажу, не пішов,
Все то одно — кажу.
 Або я піду туди,
 А ви сидїть, дїду;
 Або ви собі сидїть,
 А я туди піду”.
А зимою холодно,
Нїчим затопити,
То й питаєть-ся дїдунь:
„Що сину, робити?”
 — „А що-ж? кажу: тра комусь
 Їхати в дубинку!”
 То бувало й каже дїд:
 „Хто-ж поїде, синку?”

То я й кажу: „Хоч сидїть,
А я не поїду;
Хоч посиджу, я за вас,
А ви їдьте, дїду!”
 То бувало й їде дїд…
 А раз таки в біса
 Потягнув ся вже і я
 За дїдом до лїса.
Тілько входимо у лїс,
Аж купа ломача!
Я сокирою гугуп! —
Заяць з-під ломача.
 А ми собі не страшки:
 „Гуттю-тю!” на зайця,
 Та живенько за ломач, —
 Аж там сиві яйця.
„Заберемо!” — Заберім!
Зважили дручками,
То на силу, що згорнув
У шапку руками.
 Ото я їх і принїс,
 А в нас на ту пору
 Розквоктала ся свиня,
 Квокче коло двору.
„Пійміть, дїду!” Дїд пійняв,
Посадив на яйця…
То ми мали шість волів,
Як орлів, від зайця.

 Зараз таки й запрягли,
 Припічок з'орали,
 Та такого-ж, кажу, ми
 Того хлїба мали!…
Що як тих уже женцїв
Прийшло ся збирати,
То безрукая якась
Сама прийшла жати.
 І нажала-ж вона нам
 Та кіп наскладала,
 І стебла вже не було,
 А та іще жала.
„А що, сину, каже дїд,
Треба спогадати,
А де то ми ті скирти
Будемо складати?”
 То бувало я сиджу,
 Тай дїдови ражу:
 — „Адже-ж у нас комин є,
 На коминї! — кажу.
На коминї як складем,
То й не тра сушити,
А на печі, як Бог дасть,
Будем молотити!”
 То бувало сьвятий хлїб
 Аж комин колише!…
 Одна тілько нам біда,
 Що вклюнулись миши.

А кіт якось на полу
Із дїдунем грав ся,
Від дїдуня гиц на піч,
В закутку закрав ся…
 Та як хвостом замахнув —
 Жиди-б його з'їли! —
 То в помийницю скирти
 Так і полетїли!

III.

А ото вже дїд підріс,
Та і одубив ся;
Після нього через рік
І батько родив ся.
 Та ото вже тра було
 Батька менї вчити;
 Але за то, як навчив, —
 То-то було жити!
Все було у нас одно,
Здатність і заможність,
І хазяйство й ремество,
І смак і набожність.
 Мати любить все парне,
 А ми з батьком кисле,
 Мати парить по селу,
 А ми собі киснем.

Мати ходить цїлий день,
Тілько глядає,
А ми з батьком у ночи
Вудку закидаєм.
 То бувало таки так
 В добрую годину,
 Як не клюнеть-ся кожух,
 То тягнем свитину.
Купувати коли що —
То рука дріжала,
За то купим, то по нас
Аж земля движала.
 А набожні що були,
 То сохрани Боже!
 Як до церкви серед дня
 І не пустять може,
То бувало у ночи
Церкву підкопаєм,
Помолитись хоч на час
Таки повлїзаєм.
 То так собі розжились,
 Що й сьвітлицю мали,
 Сьвітило ся, куди глянь,
 Лиш стовпи стояли!
А одежі що було!
Боже, твоя воля!
Вісїм свит у нас було,
А все тїло голе.

 Тай хазяйство таки ми
 Поряднеє мали,
 Бо сусїди навкруги
 В два плуги орали.
Тай воли які були!
Рога не дістати,
Бо то чорт його і мав
Чого доставати.
 А як поле із'орем,
 То вже чи є красче?
 То не наше, а чуже,
 То чуже, не наше!
А раз мати таки нам
Збитка ізробила:
Взяла батьківський кожух
Та гречку й накрила.
 А худоби було шмат,
 Гречка лиш білїла,
 Та з кожуха як пішла —
 Чисто гречку з'їла.
А було й таке у нас,
Що ми й лавки мали,
Та все таки через ню
І то позбували.
 Як умерла — де було
 Домовини взяти?
 Мусїли вже для біди
 І лавки віддати.

Та ще потім по бідї
І обід справляли,
Взяли собі по-над став
Людий поскликали.
 Тай просимо їх у двох:
 „Пийте юшку, люде!
 Як випєте теє все —
 То там рибка буде!”
А тепер ми розійшлись,
Батько шинк тримати,
А я не так до шинку,
Як люблю орати.
 Батько пяний все держить
 За шинок рукою,
 А я орю, як упюсь,
 Носом за коршмою.

——o——