X


Легкі чайки мкнули з водою як ластівки і несли молодого лицаря і єго долю. З причини зібраних від, пороги не представляли великого небезпеченьства. Минули Сурський поріг, минули Лоханний, щаслива филя перекинула їх через Воронову Запору, човна заскрипіли трохи на Княжім і Стрілецькім, але ся лишень поотирали, не розбили, аж вкінци здалека побачили піну і вири страшного Ненаситця. Ту вже треба було висїдати і тягнути човни сушею. Праця довга і тяжка, звичайно забирала цїлий день. На щастє, очевидно по давнїйших переправах, лежало на березї множество колод, котрі підкладано під човни, щоби їх лекше було по земли котити, в цілій околици і на степах не було видно живого духа, на ріцї анї одної чайки, бо вже иньші не могли плинути до Сїчи, крім тих, що їх пан Ґродзїцкий перепустив через Кодак, а пан Ґродзїцкий умисно відтяв Запороже від решти сьвіта. Тишину переривав отже лишень гук филь, розбиваних о скали Ненаситця. Через той час, коли люди котили човни, приглядав ся пан Скшетуский сему дивови природи. Страшний вид ударив єго очи. Через цілу широкість ріки бігло впоперек сїм скалистих гребель, що сторчіли над водою, чорні, порозривані филями, що повиломлювали в них нїби брами і переходи. Ріка товкла цїлим тягаром від об сї греблї і відбиваючи ся о них, неначе розшалїла, встекла, збита на білу спінену масу, старала ся через них перескочити як розгуканий кінь. Але відперта єще раз, нїм могла ринути через отвори, сказавбись, гризла зубами скалу, скручрала ся в безсильнім гнїві в великанські вири, бухала стовпами в гору, кипіла як окріп, стогнала від умученя як дикий зьвір. А потому знов рев, якби сто гармат, якби витє цїлих стад вовків, хропіт умученя — і при кождій гребли та сама борба, той самий заворот. Над пропастию вереск птаства, якби переляканого тим видом, межи греблями понурі тїни скал, дрожачі як лихі привиди.

Люди перетягаючі човни, хоч були призвичаєні, хрестили ся побожно, перестерігаючи намісника, щоби ся надто не зближав до берега. Бо були перекази, що хто занадто довго дивив ся на Ненаситця, той вкінци побачив щось такого, від чого єму розум мішав ся; оповідали також, що часом виринали з вирів чорні, довгі руки і хапали неосторожних, що занадто зближали ся, і що сейчас в пропастях роздавали ся страшні реготи. Ночами то навіть і Запорожцї не сьміли човнів перетягати.

Нїхто не міг бути принятим за товариша до братства на Низу, хто сам човном не переїхав порогів, однак що до Ненаситця роблено виімок, бо єго скали ніколи не були залиті. Про одного Богуна сьпівали слїпцї, що він і через Ненаситець перекрав ся, але в се мало хто хотїв вірити.

Перетяганє човнів заняло майже цїлий день, і сонце вже почало заходити, коли намісник всїв до лодки. Але за се через слїдуючі пороги переплили без трудностий, бо були цїлковито залиті, і вкінци виплинули на низові "тихі води.“

По дорозї бачив пан Скшетуский на урочиску Кучкаси, величезну могилу з білого каменя, котру князь казав висипати на памятку свого побуту, а про котру оповідав єму в Лубнах пан Машкевич. До Сїчи не було вже звідси далеко, але що намісник не хотїв ночию в'їздити в чортомлицький лябіринт, то постановив переночувати на Хортици.

Хотїв також стрінути яку живу запорожську душу і дати наперед про себе знати, щоби знали, що їде посол, а не хто иньший. Хортиця однак виглядала пустою, що немало здивувало намісника, бо знав від Ґродзїцкого, що там завсїгди стояла козацька залога про случай татарського нападу. Запустив ся навіть з кількома людьми досить далеко від берега на звіди, але не міг перейти цїлого острова, бо був більше як на милю довгий, а ніч була темна і не дуже погідна, отже вернув ся до чайок, які тимчасом повитягано на пісок і порозпалювано вогнї від комарів.

Більша часть ночи зійшла спокійно. Семени і провідники позасипляли при огнях — не спала лишень варта, а з нею і намісник, котрого від виїзду з Кодака мучила страшна безсонниця. Чув також, що має горячку. Хвилями здавало ся єму, що чує з глубини острова зближаючі ся кроки, то знов якісь дивні відголоси, подібні до далекого блеяня кіз. Але думав, що єго слух милить.

Нагло, коли вже мало свитати, станула перед ним якась темна пост ать.

Був се челядник від варти.

— Пане, ідуть! — сказав спішно.

— Хто такий?

— Певно Низовцї; іде їх зі сорок.

— Добре. Се небогато. Побуди людий. Попідпалювати огнї!

Семени сеМж позривали ся на ноги. Попідкидані огні бухнули в гору ясною поломінию, що осьвітила чайки і горстку жовнїрів намісника. Другі вартівники позбігали ся рівнож зі всїх сторін.

Тимчасом можна вже було виразно розріжнити неправильні кроки громади людий; кроки сї задержали ся в певній віддали; натомість якийсь голос запитав грізно:

— А хто там на берегу?

— А ви хто? — спитав вахмістр.

— Відповідай, вражий сину, а нї, то з самопалу запитаю!

— Єго високість пан посол від Ясно Вельможного Князя Яреми Вишневецького до пана отамана кошового — виголосив голосно вахмістр.

Голоси в громаді помовкли, очевидно тревала там коротка нарада.

— А ходи лиш сам сюди! — закликав вахмістр — не бій ся. Послів не бють, але і посли не бють!

Знов відозвали ся кроки і по хвили кількадесять постатий виринуло з тїни. По їх цері, по низькім зростї і кожухах повивертаних вовною до гори, пізнав намісник від першого погляду, що се були по більшій части Татари. Козаків було лишень кільканайцять. Через голову пана Скшетуского перелетїла як блискавка думка, що коли вже Татари є на Хортици, то Хмельницький мусїв вже вернути з Криму.

На чолї сеї громади стояв старий Запорожець великанського росту з завзятим, суворим обличем. Він зближивши ся до огню спитав:

А котрий ту посол?

— Я — відповів гордо пан Скшетуский.

— Ти?

— А чиж я тобі брат, що менї "ти“ говориш?

— Знай, грубіянине, політику — підхопив вахмістр: — говорить ся: Ясно вельможний пан посол!

— На погибельже вам, чортові сини! щоб вас серпягова смерть! ясно вельможні пани! А пощо ви до отамана?

— Не твоя річ! знай тілько, що твоя шия в тім, щоби я як найскорше дістав ся до отамана.

В тій хвили висунув ся другий Запорожець з громади.

— Ми ту з волї отамана — сказав, — пильнуємо, щоби ся нїхто від Ляхів не зближав, а хто ся зближає, маємо вязяти і доставляти, що і зробимо.

— Хто добровільно їде того не будеш вязати.

— Буду, бо такий наказ.

Втім старий великая перервав:

— Заведем посла, але за бороду — ось так!

Сказавши се, сягнув рукою до бороди намісника.

Але в тій хвилї зойкнув і, якби ражений громом, звалив ся на землю.

Намісник розтріскав аму чеканом голову.

— Бий! ріж! — роздали ся обурені голоси в громадї.

Княжі Семени кинули ся на ратунок свого вожда, гукнули самопали, крики: ріж! бий! злили ся з брескотом желїза. Счинила ся безладна битва. Подоптані в замішаню огнї погасли і темрява покрила борючих ся. Незабаром одні і другі збили ся так, що бракувало місця до розмаху, і ножі, кулаки і зуби заступили шаблї.

Нагло з глубини острова відізвали ся численні нові накликуваня і крики; напасникам надходила поміч.

Єще хвиля, і булаби прийшла за пізно, бо карні семени брали вже гору над товпою.

— До човнів! — крикнув гремучим голосом намісник.

Жовнїри виконали розказ в однім моментї.

На нещастє чайки були занадто сильно повтягувані на пісок, і не давали ся тепер поспихати на воду.

Тимчасом ворог кинув ся з завзятостию до берега.

— Стріляй! — скомандував пан Скшетуский.

Сальва з мушкетів сейчас здержала атакуючих, що змішали ся в неладії зіставляючи кільканайцять тіл розтязгнених на піску; декотрі з тих тїл кидали ся конвульсийно, так як риби витягнені з води і покидані на берегу.

Рівночасно перевізники, при помочи кільканайцяти семенів, позапирали весла об землю і добували останків сил, щоби поспихати судна на воду, — однак даремно.

Неприятель розпочав атак з далека. Плюскіт куль по водї змішав ся зі свистом стріл і зойками ранених.

Татари, аллахуючи щораз завзятїйше, заохочували ся взаімно: відповідали їм оклики Козаків: "бий! ріж!“ і спокійний голос пана Скшетуского, повторяючий щораз частїйше команду:

— Стріляй!

Перші ранішні відблески осьвітили блїдим сьвітлом битву. Від сторони суші було видно козацьку і татарську товпу, одних з лицями коло кольб піщелїв, других поперегинаних в зад і натягаючих тятиви луків — від сторони води димлючі ся чайки блискаючі безнастанно сальвами вистрілів. В середині лежали тїла, вже споійні, попротягані на піску.

В однім з човнів стояв пан Скшетуский, висший над других, гордий, спокійний, з поручниківським буздиґаном в руках і з відкритою головою, бо єму татарска стріла зірвала шапку.

Вахмістр зближив ся до него і шепнув:

— Пане, не витримазмо — завелика купа!

Але намісникови розходило ся вже лишень о се, щоби своє посольство припечатувати кровію, не допустити до зганьбленя гідности, і згинути зі славою. Длятого отже, підчас коли семени поробили собі з мішків з поживою щось в родї заслон з за котрих стріляли на ворога, він стояв видний і виставлений на пальбу.

— Добре! — сказав, — вигинемо до остатного.

— Вигинемо, батьку, — закричали семени.

Чайки знов задимили ся. З глубини острова почали напливати нові гурми, узброєні в списи і коси. Атакуючі розділили ся на два відділи. Оден підтримував пальбу, другий, зложений з більше як дванайцяти Козаків і Татарів, ждав лишень відповідної хвилї до ручного атаку. Рівночасно з шуварів острова висунуло ся чотири човна, що мали ударити на намісника з заду і з обох боків.

Розвидїло ся вже до чиста. Лишень дими порозтягали ся довгими смугами в тихім воздусі і пересланяли побоєвище.

Намісник сказав звернути ся двайцяти семенам до атакуючих човнів, що гнані веслами, летїли зі скоростию птахів по тихій річній водї. Через се пальба, направлена проти Татарів і Козаків ідучих з острова, значно ослабла.

На тоє они здає ся чекали.

Вахмістр знов зближив ся до намісника.

— Пане! Татари беруть ножі в зуби; зараз кинуть ся на нас.

І справдї близко триста ординців з ножами в зубах, готовило ся до атаку. З ними було кільканайцять Запорожцїв узброєних в коси.

Атак мав ся розпочати зі всїх сторін, бо атакуючі човни приплили вже на віддаль стрілу. Іх боки задимили ся. Кулі почали сипати ся градом на людий намісника. Обі чайки нановнили ся зойками. По кільканайцяти мінутах половина семенів полягла, решта боронили ся аще з розпукою. Іх лиця почорніли від диму, руки опадали, зір мутив ся, кров заливала очи, рури мушкетів почали парити долоні. Більша часть була ранених.

В тій хвилї страшний вереск роздав ся в воздусї. Се ординці рушили до атаку.

Дими, розігнані рухом маси тїл, розійшли ся нагло і відслонили очам дві чайки намісника, покриті чорною товпою Татарів, неначе два кіьнські трупи роздирані стадом вовків. Товпа перла, мішала ся, верещала, здавало ся, що бє ся сама з собою і гине. Кільканайцять семенів боронило ся єще, а під щоглою стояв пан Скшетуский, з закровавленим лицем, зі стрілою вбитою в ліве рамя аж по копець і боронив ся зі стеклостию. Єго стать видавала ся велитенською серед окружаючої єго товпи, шабля мигала як блискавка. Ударам відповідали зойки і витє. Вахмістр з другим семеном пильнували єму обох боків і товпа хвилями цофала ся перед сею трійкою, але перта з заду, ішла знов вперед і гинула під ударами шабель.

— Живих брати до отамана — верещали голоси, з товпи. — Піддай ся!

Але пан Скшетуский піддавав ся вже лишень одному Богови, бо отсе поблїд нагло, захитав ся і звалив ся на дно чайки.

— Пращай, батьку! — заревів з розпуки вахмістр.

Але по хвили упав також. Рухлива маса напасників дочиста покрила чайки.