Новелі/Обивательські жарти

Новелі
Степан Васильченко
Обивательські жарти
• Інші версії цієї роботи див. Обивательські жарти Вінніпеґ: Клюб Приятелів Української Книжки, 1953
 
ОБИВАТЕЛЬСЬКІ ЖАРТИ
 

— Глядь сюди, Ваню: Касяненко з Гордійчуком до нас ідуть, — раденько звернулася до чоловіка Євгенія Калістратівна.

Іван Федотович підійшов до вікна.

— Що за диво — справді до нас! — здивувався він, — а я вже думав, що вони й до віку не заглянуть до мене.

— Слухай же, Ваню, — промовила Євгенія Калістратівна, — благаю тебе, ради Бога, не збивай ти вже бучі за ту свою „мову”, бо знову посваришся; вже й так мало не всі знайомі одцуралися нас через твої вигадки.

— Ні, Женю, будь спокійна!.. Самому мені очортіли ті безглузді суперечки, — заспокоював її Іван Федотович, — я добре звірився вже, що нічого доброго з цього не вийде.

Після трьох днів гризні допіру Іван Федотович помирився з жінкою, і в сім'ї знову запанувала згода та тиша.

Іван Федотович почував себе тепер спокійно, хоч трохи й сумно.

— Тепер я сам бачу, що самотою мені нічого не вдіяти, — сказав він щиро, близько сівши коло жінки. — Бути одиноким на все місто свідомим українцем — це треба зовсім отруїти собі життя, треба посваритися з приятелями, з ріднею, зачинитися між німі стіни й не показуватись на люди. Тут треба жертви, треба героєм бути, а я… я не герой… — Іван Федотович сумно й покірно схилив голову.

У Євгенії Калістратівни заблищали в очах радісні потайні іскорки, проте вона теж прийняла сумний вигляд.

— Скільки нервів поскубли, скільки крови попсували мені любі мої землячки! Ще до всього дурнем зробили, чудаком ославили… Е, та що казати — краще ніколи не здіймати цього питання, на душі спокійніше буде.

— Кажуть, що ти спокою нікому не даєш, усіх ображаєш, — тихенько промовила жінка.

— Що ж… іноді й сам не рад — доведуть. Тепер побачиш — не нагадаю і словом.

— Щирий син України дома? — близько залунав веселий голос і у вікні з'явилося рябеньке лице з великим носом, в окулярах.

Іван Федотович зразу скривився.

— А, пан Гордійчук! пан Касяненко!… прошу заходити! — промовив він ввічливо.

Рипнули двері й на порозі з'явився Гордійчук і общипана постать міського педагога Касяненка.

— Як себе почуваєте, добродію? — кажеться, так говорять на вашей “мове”, — промовив Касяненко, відтіняючи українські слова.

Іван Федотович, помітивши, як скривилися губи в педагога на слові “мове”, зразу почув у собі непереможне бажання без зайвих міркувань садонути земляка-педагога під ребра.

Він зробив вигляд, що зовсім не звернув на це уваги.

— Що маєте новенького? Як Анна Михайлівна, дітки? — заговорила до Гордійчука Євгенія Калістратівна, намагаючись затерти небажану розмову. Заговорили про домашні справи, і Іван Федотович думав уже, що все на цьому й минеться, аж, глянувши на педагога, який стояв схилившись над столом, став почувати, як стара досада й нудьга заворушилися в грудях: на столі лежало свіже число української газети, що він забув у свій час сховати. Педагог прищуреним оком скоса дивився в газету й єхидна усмішка грала на його губах.

— Напрямок газети поступовий… — став читати він стиха, немов для себе. — На-прямок… — пробіг він і насмішкуватим оком глянув на Гордійчука. — Вы слышали когда нибудь такое слово в наших селах? — звернувся він до того.

Почувши зразу небезпеку, Євгенія Калістратівна звернула до чоловіка затурбоване лице й зробила перестерігаючий знак. Іван Федотович важко зідхнув:

— „Направление” — теж, здається, не цілком народнє російське слово… ну, та облишмо про це, — сумно промовив він.

— Позвольте — как не народное? — здивувався педагог.

— А так, — неохоче промовив Іван Федотович, — його теж викували російські письменники із народнього пня, коли виробляли літературну мову. Хіба ж ви цього не знаєте?..

— Разве?.. впрочем, может быть, но главное видите ли в том, что слово „направление” звучит в русской речи вполне естественно, а напрямок…

— Ну, їй-же Богу ви міркуєте, як дитина, — розвів руками Іван Федотович, — скільки разів уже…

— Слухайте, Іване Федотовичу! — втерся в розмову Гордійчук, — ви самі бачите, що я теж малорос, люблю рідну мову, а завше казав вам і тепер скажу, що поки не стануть ваші літератори писати мовою Квітки та Шевченка — діла не буде.

Іван Федотович побачив, що не обминути йому старої суперечки про мову. Згадавши останні свої самому собі й своїй жінці обіщання, він рішив узяти себе в руки й при розмові не захоплюватися. „Буду доводити їм цілком спокійно й логічно, — думав він, — логіка в суперечці — велике діло, логіка спокійна, холодна й міцна, як криця”…

— Ну, слухайте сюди, — тихо почав він говорити, звернувшись до педагога.

— Ваню, забув уже? — погрожуючи блимнула на його очима жінка.

— Ось геть, ради Бога! — нетерпляче одмахнувся од неї рукою Іван Федотович, — знаю… Слухайте, земляче, — звернувся він знову до педагога, — будемо міркувати спокійно й… цілком логічно. Скажіть мені, поклавши на серце руку, чи можна ж писати, ну хоч газету, мовою Шевченка?

— Полагаю, что можно, — зразу одповів той.

— Ну ви ж повинні знати, що лексикона Шевченкової мови і взагалі всякої народньої, яка б не була вона багата, не вистачить на те, щоб писати, скажемо, реферати, наукові статті та інше. Я ж іще минулий раз ясно довів вам це і ви цілком тоді згодилися зі мною.

— Ну да, так конечно… но видите ли… — зам'явся був педагог.

— От бачите! — радо промовив Іван Федотович, — тепер же скажіть — як же обійтися без нових слів?

— Как обойтись? — звернувся педагог уже до Гордійчука, — чудак, право, — это должны знать ваши „письменники”, а меня это мало интересует.

— Та ви ж згодилися, що Шевченкової мови не вистачить для цього, — значить, виходить ясно, що нові слова потрібні? Так, чи як? — приставав до педагога Іван Федотович.

— Представьте себе, — звертаючись через плече Івана Федотовича до Гордійчука, казав Касяненко, — представьте, что какому нибудь нашему „Матвию” или „Миколе” прочли газетную статью на зтой „мове” и сказали…

— Та чого ж ви мені не хочете сказати, — так, чи ні? — мало не з плачем промовляв Іван Федотович, перехоплюючи погляд Касяненка.

— Нет, я полагаю, что русская речь нашему… — провадив своє педагог, не звертаючи ніякої уваги на Івана Федотовича.

— Так, чи ні? — крикнув на всю хату Іван Федотович у самий рот педагогові, — я вас питаю: так, чи ні?

— В чем дело? — педагог здивовано глянув на Івана Федотовича.

Той знизав плечима и став різати кожне слово:

— Ви згодилися, що Шевченкової мови не вистачить для широкої літератури; я вас питаю: значить, потрібні нові слова?

— А я ж казав, що те буде, — вставив Гордійчук. — Тільки до його на поріг, зразу й причепиться, як реп'ях, з своєю мовою. Я ж казав, що не варт було заходити.

— Хто — я? я зачіпав вас? — сказав, складаючи на грудях руки, Іван Федотович. — Бога ви не маєте в собі, панове… я ж навіть сам прохав залишити цю розмову, ви ж самі, ви нав'язали, ви примусили мене говорити про це!.. Тепер же ви повинні або довести мені, що я помиляюсь, або згодитися зі мною — треба колинебудь довести нам діло до краю!

— Дуже дякую! — нехай хто хоче — доводить до краю, а я піду додому! — Гордійчук став шукати своєї шапки; педагог теж пішов до дверей.

— Ні, панове, я прошу вас лишитися, я дуже прошу вас! — Іван Федотович розставив руки навперейми гостям. Піт котився по його чолі.

— Что ему нужно от меня? — звернувся до інших педагог, — привязался и привязался ко мне!

— Нога моя більш не буде тута! Прощавайте! — кинувся Гордійчук.

— Пустите, — прориваючись під руками Івана Федотовича, казав сердито педагог, — я… я не знаю, что это такое! это просто свинство!

Іван Федотович почув, як кров прилинула до лиця.

— Так ні ж, чорт забирай! я навчу вас, як глузувати з людини! — тупнув він ногою. Потім, кинувшись до дверей, він клацнув замком і сховав ключа в кишеню.

Тиран! мужик! — заголосила жінка і, закриваючи лице руками, вибігла в другу кімнату.

— Він збожеволів!… тікаймо, пане Касяненку! — Гордійчук шарахнувся по кімнаті, підбіг до вікна й аж захурчав у кущі. Педагог уже був пригнувся, щоб стрибнути за ним, та Іван Федотович міцно схопив його за комір.

— Ні, голубе, ти то не втечеш од мене! — схопивши за горлянку, він труснув педагогом, як віхтем.

— Довго ви будете жили тягнути з мене? Довго будете розпинати мене?.. Зараз кажи мені, кацапське сміття, потрібні нові слова в нашій літературі? Кажи, а то я з тебе душу витрясу! — Іван Федотович припер Касяненка в куток і так здавив за горло, що тому виперло з лоба очі.

— Бог з вами, земляче, — лагідно промовив переляканий на смерть педагог, — чого ви так схвилювалися? Хіба ж ви не бачите, що то були жарти. Коли народня мова культивується в літературну, то справді повинні з'являтися нові слова. Так було з російською літературою й інакше бути не може. Про це навіть школярі знають.

Іван Федотович випустив з рук педагога, зідхнув з полегшенням і став витирати хусточкою рясний піт на чолі.

 

1911