Минуле України в піснях/Половці і Отрок

ПОЛОВЦІ І ОТРОК.


Край наш Половці руйнують,
Нападають на селян.
Топче ниви, палить села
Половецький дикий хан.

Кажуть, кров людську, горячу
Любить пити, хан Баняк,
Кажуть тіла він немає,
А один лише кістяк.

Загорівся Володимир
І в бою без перепон
Розбиває військо хана
Й сто князів бере в полон.

Незабаром в ханстві Отрок
Половецьким ханом став.
Князь і Отрока подужав
І в полон його забрав.

І на нашій Україні
Отрок довгий час пробув.
Полюбив наш край і звичай,
А про рідний і забув.


Після смерти Мономаха
Шлють до його посланця,
Найславнішого у ханстві
Половецького співця.

І, шлючи його в дорогу,
Каже бранця рідний брат:
— „Намовляй мого ти брата
Повернутися назад.

Коли слів він не послуха,
Проспівай йому сумну
Нашу пісню половецьку
Про кохану сторону.

Як і пісні не відчує
Любий брат мій Отрок-хан,
Дай понюхати це зілля
Степу рідного — євшан!“

І співець прийшов і мовить
— „Хане, брат твій наказав,
Щоб тобі я рідну землю,
Степ зелений пригадав,

Щоб згадав тобі я славні
Січі в рідній стороні
І в пустелі неоглядній
Лет на дикому коні.“


Відповів спокійно Отрок:
— „Мило в рідній стороні,
Але й тут, на Україні
Любо й весело мені.

Є і тут шалені коні,
І простори степові,
І хоробре, дуже військо,
І пригоди бойові!..“

І співець співає пісню
Вільну, дику степову,
Стародавню половецьку,
Вічно свіжу і нову.

Та стояв, як камінь, Отрок
І дивився, як в вікні
Український вечір гасне
І вмірає в далені.

І співець, мов серце вирвав,
Вирвав — вихопив євшан!
Піднялися груди хана,
Затремтів, рванувся хан.

І співцеві Отрок крикнув:
— „О, мене ти напоїв,
Як цілющою водою,
Духом кинутих степів!


Защеміле серце в грудях
Рветься в рідну сторону
Де на волі, серед степу
Я неволю прокляну.“


Скільки отроків вернулось
В дні останні і до нас:
Ще святий огонь любови
В їхнім серці не погас.