Про текст
Назва: Козацькі жарти
Записано в: у с. Вознесенці Олександрівського пов. Катеринославської губ.
Дата запису: у кінці XIX ст.
Записувач:
Записано від: від Г. Шутя, К. Лутая та І. Савоськи
Жанр: переказ
Опубліковано в: Савур-могила. Легенди і перекази Нижньої Наддніпрянщини / Упоряд. і авт. приміт. В. А. Чабаненко. — К.: Дніпро, 1990
[[Файл:|300px|безрамки|центр]]


Матвій Шуть був козацьким ватажком і жив в урочищі Сагайдачному. Його всі слухали, до нього зі всіх сторін набігали гінці з вістями, наїжджали запорожці, бурлачня, заходили сіроми. Бували в нього, кажуть, і характерники. Понаїжджають, було, вони до Матвія і давай вихваляться пістолями. Той каже:

— Мій далі б'є.

А той:

— Ні, мій далі б'є.

Позаряджають і давай стрілять. Оце один стріляє, а другий руку підставляє. Куля — в руку, а він тоді й кида межи очі: — На тобі!.. Яка гаряча, цур їй!..

Було, наїдуть до Матвія характерники Харсон і Громуха та й нум кружать горілку. П'ють, було, тиждень. Потім збираються їхать.

— Ану сідлай коней! — кричать на прислужника.

Той бере сідла й журиться:

— Де ж їх у світі божому шукать, коли ви їх самі батогами позаганяли в степ?..

А тут ще й коні — як зміяки... Вийде прислужник на гору, подивиться — один комиш, бур'яни. Насилу сам утрапить до куреня. Сяде та й плаче.

— Чого рюмаєш? Давай коні! — кричать.

— Нема,— каже,— зайшли в степ.

То оце один із них закладе пальця в рот та як свисоне, як свисоне!..

— Піди,— каже,— дурню, он вони під дубом.

Гляне прислужник — аж справді стоять коні, як укопані... Раз прийшов до Громухи і Харсона хлопець-сирота й просить:

— Прийміть, дядьки, до себе.

— Приставай, — кажуть.

Роздивилися — аж у нього вошви й не оббереш. Ватаг і каже:

— З цього хлопця будуть люди! — І звелів зарізать валаха.

Козаки зарізали, оббілували. Ватаг роздяг хлопця і обгорнув його теплою шкурою. Воші так і поналипали. Зарізали другого валаха і знов його обгорнули. Налипло й на ту шкуру до біса.

— Буде,— каже ватаг.— А то як уся вошва зразу вилізе, пропаде хлопець.

Стали його зодягать, годувать, і став він у них кухарем. Оце, було, їдуть у Польщу гайдамачить і приказують:

— Дивися: висить на дубі дзвоник. Як задзвонить уперше, учиняй діжу, як задзвонить удруге, печи й вари...

Вони ще далеко, а кухар пече, варить. Стане все готове — ось вони вже й тут.