З чужого поля (1985)/З «Чайльд-Гарольда»

З «ЧАЙЛЬД-ГАРОЛЬДА»

1

Прощай, о краю мій! Ти зник;
 Тебе блакить займа…
Десь чайка скиглить — журний крик;
 Та буря вал здима.
На спочив сонечко сіда;
 І нам за ним плисти…
Хай спочива… Після труда
 Спочинь, мій краю, й ти!

2

Обіллє знов його краса,
 Повітря голубе;
Побачу море, небеса,
 Та тільки не тебе!
Без світла замок мій сумний,
 Бур'ян мій двір вкрива,
А пес голодний, самотний
 В воротах завива.

3

Дитино-чуро! Плачеш ти;
 Чого — промов мені:
Злякався реву, темноти
 Чи холоду на дні?

Шкода́ — не плач! Даремний страх
 На кораблі сьому:
Швидкий мій сокіл, злий на змах,
 Та не догнать йому!


4

«Най вітер бішено реве,
 Най чорний вал стриба…
Ні, пане Чайльде, серце рве
 Невимовна журба:
Матусю-батька кинув я, —
 Хто б сльози переміг?
Уся порадонька моя
 Вже тільки ти та біг!

5

Перехрестив мене, і все,
 Мій батько — ні сльози;
Голубка ж неня… чи знесе?
 Тужна за всі рази…»
«Сумуй, дитинонько! Коли б
 Я щирості не збув, —
Заворушився б серця глиб
 І я б заплакав був!»

6

«Мій слуго певний! Ти затих
 Через нудьгу свою;
Боїшся, либонь, хвиль отих,
 Чи ворога в бою?»
«Не з полохких я, пане мій,
 Ниць чолом не хилюсь…
Та як дружиноньці самій?
 За нею все журюсь.

7

В хатині скнітиме одна,
 Ряд[1] із дворцем твоїм…
Спитають діти, — що вона
 Про батька скаже їм?»
«Ти правий: тугонька свята;
 А я… кого пак жаль
Мені в миру? Душа пуста,
 Зо сміхом лину в даль!»


8

Зітхання, сльози — все бридня
 У женщини оте,
Любов прямує навмання,
 Слід зрадно замете.
Я не боюся більш грози:
 Минуле не втіша,
Ні одна тихої сльози
 Не викличе душа.

9

До моря давсь; свистять вали,
 Бурхочуть байдуже…
По кому ж плакати, коли
 Кругом усе чуже?
Мій пес повиє день чи два
 Та й помандрує скрізь;
За харч, що трапиться нова,
 Мене не пустить й близь.

10

Вперед, кораблю! Не страшне
 Плескання вод у млі,
Аби подальш заніс мене
 Від рідної землі.
Добраніч, хвилоньки любі;
 І вам у тьмі німій,
Провалля, скали; і тобі
 Добраніч, краю мій!

—————

  1. Ряд — поряд, поруч.