З вершин і низин
Іван Франко
Зівяле листє
Привид
• Інші версії цієї роботи див. Привид Львів: накладом Ольги Франко, 1893
Привид.

Холодна ніч. Спокійно, важко, звільна
На місто сніг вохкий паде й паде,
З густоі тьми журба якась могильна
Вихилює лице своє бліде.

Лямпи горять. Колеса світляніі
Довкола них стіснились, меркотить
Кровавий блиск. Неначі сонні мріі
Фіакри мигають і гинуть в мить.

На тротоарах ще прохожих сила:
Ціліндри, шуби, модні боа дам
І драні лахи — ріжнобарвна хвиля
Пливе, гуде, спираєсь тут і там.

І я в юрбі сумний і одинокий
Пливу безвладно, щоб від власних дум
Втекти, та невідступний і глибокий
У серці все несесь зо мною сум.

І наче той, що то́не і в знесилі
Шукає гильки, корня, стебелця,
Так я між лиць тих в пестрій людській хвилі
Шукаю щиро-дружнього лиця.

І враз я здеревів і стрепенув ся,
Щось горло стисло, в груди сперло дух,
Втікать бажав, та не поворухнув ся,
Мов оглушив мене важкий обух.

То не обух! То йшла передомною
Висока постать, пряма і струнка,
Оглянулась, хитнула головою,
Моргнула на прохожого панка.

Оглянулась ще раз. Великі очи,
Глибокі, темні, мов та чорна ніч,
Зустрілись з моіми й в бездонній ночи
Пропали. Двоє йіх спішило пріч.


А я стояв мов стовп. Юрба юрбою
Мене тручала, штовхала раз в раз,
Та я не чув ні холоду ні болю,
Мов огник свідомости в мні погас.

„Вона!“ Із уст одно те слово присло,
Та в нім була магічна міць страшна;
Мов камінь млиновий за шию тисло
Мене одно се словечко: „Вона!“

Вона, ся гарна квітка „сон царівни“,
Котроі розцвітом втішав ся я,
Котроі запах був такий чарівний,
Що й доси пяна ним душа моя.

Вона, котрій я все бажав віддати,
Весь скарб душі, всі думи, всі чутя,
Котроі слід я рад був цілувати,
В котрій вбачав красу і ціль бутя.

Та, що мене одніським словом своім
Могла героєм, генієм зробить,
Обдарувать надією й спокоєм,
Заставить все найвисшеє любить —

Та, що в руці від раю ключ держала,
Вона єго закинула в багно,
І чарівно́го слова не сказала…
Чи хоч в душі гризе єі воно?

Не словом — рухом, поглядом холодним
Мене зіпхнула в темний рів без дна.
Лечу… тону… Та там, в низу, в безодни
Хто се пропащий, стоптаний? Вона!

Стій, привиде! Скажи, яка неволя
Тебе зіпхнула з радісних вершин?
Хто смів красу й пишно́ту сего поля
Втоптать в болото і з яких причин?

Чи голод, холод і сирітства сльози,
Чи та жага́, що серце рве й скребе,

Що хилить волю як та буря лози,
На сей торг ганьби випхнула тебе?

Постій! Постій! Я вмію се відчути,
Моя любов не згасла ще, горить,
Зуміє райський ключ зо дна добути,
Зуміє рай запертий отворить.

Не чує! Щезла з ним у пітьмі ночи,
Лиш вид єі прошиб мене як ніж.
О, щоб були моі осліпли очи,
Було б в душі яснійш і спокійнійш!
Відень 6 нояб. 1892.