Бондарівна (Карпенко-Карий, 1916)/I
| Бондарівна Дїя перша |
Дїя друга ▶ |
|
Бондар. Вже третий день, як він приїхав з Сїчи; сьогодня прийде попращати ся; а ви, як хочете самі дізнати ся, ідїть до нього!… Та цур мовчать! По коршмах — анї слова! Нехай все буде як було, поки пора не прийде.
1-ший чоловік. Не першина: вже добре ми навчились, як мовчати!… Не мало лиха натерпілись від язиків дурних!…
2-гий чоловік. Не вспіє ще зібрати ся рада де-небудь, а жид про все вже знає і зараз же несе до пана.
Бондар. Ото-ж бо й є!… А після пшик і вийде!… Пора за кров, що пролили, хоч розуму набрати ся!… Коли-ж в нас так: розсердив ся козак на жида і ну його страхати, що вже недовго будуть панувати, що скоро прийде їм конець!… І так успіє хвальбою все жидови розтолкувати, що дїєть ся межи козаками, що той все знає, неначе він на радї був.1-ший чоловік. Правда, правда.
Бондар. Ну, ідїть же ви ще до Тараса, а я його тут буду ждати.
2-гий чоловік. Ходїмо, Максиме! (Виходять).
Бондар (сам). Богато крови ще проллєть ся!… І жаль менї, як я подумаю, що все те, що весело так виглядає, з димом пійде! Не можна-ж більше терпіти, пора їм показати, що й справдї у козака є шабля і що вона не дурно висить коло боку!… Хмельницький взяв ся за дїло, а він розумний, вчений і козак бувалий. Дай то, Боже, хоч перед смертю побачити, як знов козак наш оживе!… Пійду-ж я, підожду Тараса. Не знаю, де моя Тетяна пійшла? За сї два дни, що в нас Тарас буває, щось став я помічати, неначе не своя вона… Не в пору те коханє, а й рад би був я мати такого зятя, як Тарас… Та нї! Він не до шлюбу дивить ся: слава лицарська вже повінчалась з ним, то з нею він не розведеть ся! (йде в хату).
Герцель. Не чути нї слова, кажеш?… Прислухай ся, Мордохай, в обидва уха, бо й вам не з медом буде!
Мордохай. Ой, вай! Кому скрутить ся, а нам змелеть ся!… Бідним жидкам найбільше завсїгди дістаєть ся!… Не треба вам, пануню, турбувати ся, бо жид, як страх ще за сто миль, кричить, що вже під носом, — і часом заяця вовком він назве!… То й добре! В таку пору красше даремно тричі перелякати ся нїж ждати спокійно, поки тебе заріжуть.
Герцель. І даремно лякати ся не треба, бо переляканий чоловік завсїгди дурницю зробить і в полонку сам ускочить, як тільки крикнуть з засїдки на нього. (Оглядаєть ся). А що, ти не казав ще Бондарівнї про те, що я тобі велїв?… Про моє коханє люте… Ой, Мордохай!… Колиб менї її добути — я душу чортови віддав би хоч зараз!
Мордохай (лукаво). Сватайте її, пануню!… Хиба Бондар скажений, щоб за такого пана не віддав?
Герцель. Ну, та й дурний ти, а ще й жид! На що менї рахуба та здала ся: щоб староста, вельможний пан, побачив гарну жінку і зараз відібрав? Таку красу не вдержиш жінкою! А так, побавити ся з нею — і душу чортови, кажу тобі, віддав би!…
Мордохай. Вона така чесна дївчина, що коли вас полюбить, до старости не пійде вже тодї.
Герцель. Скажи свойому батькови! Я добре вже жіночу губу знаю. Вони всї держать честь дївочу міцно, а тільки треба жінкою щоб стала, то вже не довго будеш ласки добувати ся!… О, знаю я — з'їв зуби!…
Мордохай. Правда, пануню, богато є й таких… Але се не така! Раджу вам сватати Бондарівну… Коли добудете її за жінку — щасливі станете.
Герцель. Іди ти до біса з своєю радою дурною! Ти тільки її скажи, що я душі у нїй не чую… А там я знаю що робити!… О, стрівай! Здаєть ся, староста, наш пан, простує!… Так, він… Треба до нього бігти. (На відходї). Зроби-ж о що прошу! Бо пейса й бороду тобі обсмалю, нехай мене чортяка візьме! (Пійшов).
Мордохай (сам). Який ласий! Бондарівну може десять женихів вже сватало і вона всїм відказала, а йому хочеть ся так добути її, щоб побавити ся!… Ой вей!… Які тепер пани понаставали: всї ласі до жінок, до меду доброго — та й годї. А як треба воювати з казаками, то вони нїяк не придають ся! Бо мід, венґерський і жінки всю силу й хоробрість у них позабирали!… Покажи йому Бондарівну, то він від війска утїче! Та що там Бондарівну — нехай яка-небудь моргуля йому кивне, то вже він не вояк, а бабій… (З дверий висуваєть ся голова жидівки).
Жидівка. Мордохай! Ким-гер! (Голова ховаєть ся).
Мордохай. Зараз, зараз! Ой, ой!… Які часи настали!… Погані часи: пани не вміють воювати, а жидки бідні пропадають від гайдамаків, як мухи в осени! Веймір, веймір!… Що далї буде? (Пійшов).
Входить Бондарівна.
Оксана (іде скоро до Тетяни). А знаєш ти, що наш Денис сьогодня хоче тебе сватати? Він пропадає за тобою!…
Тетяна. Молодий ще ваш Денис: йому на Сїч, а не до шлюбу шлях.
Оксана. Те-ж саме й батько йому кажуть, а він як мертвий ходить, не слухає нїкого: одно на думцї — ти!…
Тетяна. Йому ще слави, козацького гарту добувати треба, а з ними в містї й розум затвердїє. Тодї уже подумає й про шлюб!…
Оксана. І скільки ти вже відказала тим женихам! Всї дївчата дивують ся!… Невже ти й доси ще не бачила такого козака, щоб серденько до нього задрожало?
Тетяна. Сама не знаю, як сказати!… Сьміялась я з коханя, любила батька одного, його розмови про походи мене чарували, та й більше нїкого… а тепер…
Оксана. Що?… Може полюбила ти кого?… Цїкаво!… Чи не козак отой, Тарас, що у вас я бачила учора?…
Тетяна. Не знаю… Може й він!… Слухай, Оксано: як я його побачила, то менї так ясно стало на душі, так весело, що всеб балакала, сьміялась і слухала його… І хата наша яснїйша стала, а в серци — мов празник-Великдень! А як пійшов він з хати, то зразу все перемінилось: скучно, все хочеть ся кудись іти, а куди — й сама не знаю!… Так цїлий день собі я місця не знайшла. Коли-ж прийшов він опять, я знов така-ж весела стала, і душу — мов після довгої зими — пригріло сонечко весняне!… Сама не знаю, що зі мною!…
Оксана. Може той Тарас — який-небудь характерник (чарівник), що вміє напускати на людий таку болїзнь, та й напустив отсе на тебе?…
Тетяна. О, певно чари в нього є, та тільки то не злі чари!… Ти меньше, нїж я, о тім знаєш!… Ходїмо до мене, коли хочеш.
Оксана. А я дївчат дігнати хотїла, щоби з ними погуляти. Ходи лучше й ти до них — чого сидїти в хатї?…
Тетяна. Менї не можна. Незадовго прийде той козак Тарас — прощать ся… з батьком, то треба дома бути, щоби дати чого їм попоїсти…
Оксана. А я пійду. Прощай, Тетяно!… Дивись, Денис сюди прямує!… Яка щаслива ти: і козаки, і парубки так коло тебе й в'ють ся! (Побігла).
Тетяна (одна). Велике щастє в тім, що всї менї заглядають в очи!… А той, що душу взяв мою до себе, поїде завтра звідси… і може вже до смерти його я не побачу!…
Денис. Не знаю я, що стало ся зі мною!… (Підходить несьміло до Тетяни). Здорова була, Тетяно!… Дивись на мене… Як тїнь яка блукаю я!…
Тетяна. Який ти був, такий і є: сьмішний, дитина!…
Денис. Сьмішний та й годї!… У мене душу вивертає, і все-ж таки сьмішний?!… Та чим же я сьмішний — скажи?…Тетяна. Всїм. Найперше-ж тим, що в менї закохав ся і сватати вже мене задумав.
Денис. Хто-ж се сказав тобі?… Не вспів я ще промовити слова дома, як мучусь за тобою, а ти вже знаєш і сьмішним мене зробила!… Тетяно!… Невже мене не любиш ти нї крихти?… Ти-ж так приязно балакала зі мною і тим із розуму мене звела… Казала всїм, що я найкрасший парубок між парубками, і словами такими менї надїю подала…
Тетяна. Те саме я й тепер скажу та ще й додам: іди на Сїч, то може і козак з тебе буде не послїдний!…
Денис. Про Сїч забув я з того часу, як в тобі закохав ся!… На що-ж тобі та Сїч здала ся? Хиба без Сїчи ми не прожили би щасливо вік з тобою?
Тетяна. То не козацький же ти син, коли таке говориш! За що-ж й любити тебе?…
Денис. Ти думаєш, що я бою ся бісурмена?… Нї, Тетяно! На пятьох один пійду — хоч зараз!… Але що-ж в тім?… Пійду я воювати, ти замуж вийдеш!… Зроблюсь я козаком… а ти?… Чия тодї ти будеш?… Хиба тихо господарем прожити не можна?…
Тетяна. Коли дївчат козацька чарує вдача, то йди і ти та з ворогом перше навчи ся воювати, щоб вмів обороняти свій край і жінку від Татар!…
Денис. І що-ж, тодї тобі я красшим буду, коли калїкою вернусь?…
Тетяна. У тебе й мова ще дитяча, а женити ся вже задумав!… Слухай. Денисе, я люблю тебе…
Денис (не дослухавши, кидаєть ся до Тетяни). Любиш?…
Тетяна (відпихає). Потрівай!… Люблю тебе — як брата.Денис. Як брата! У мене є сестра — Оксана!…
Тетяна. Сьмішний, їй-Богу, ти! Та дай же виговорити менї!…
Денис. Ну, кажи.
Тетяна. Хто не знав горя — не зрозуміє той і щастя! Молоде серце, як пиво молоде, грає: йому і впину нема, коли розходить ся; а опісля, як серце вгамуєть ся, закиснеш ти, як пиво кисне!… Захочеть ся того, що й другі мають — слави! А славу запізно добувати, як бабієм вже станеш! Іди на Сїч, там розуму дістанеш і за три-чотири роки і сам себе ти не пізнаєш.
Денис. А ти-ж мене підіждеш, поки верну ся?…
Тетяна. Не буду ждати тебе, Денисе… Ти молодий ще — ми не пара!…
Денис. Не любиш ти мене! На що-ж причарувала?… Тепер я сам собі сьмішний!… А серце все-ж таки болить!… Прощай, Тетяно!… Не судив Господь прожити з тобою вік щасливо — пійду на Сїч шукати талану, бо поки не любив тебе, я думкою туди лїтав частенько!
Тетяна. Від думки одної ти став уже козаком!… Іди-ж, іди!… Нехай тебе Господь благословляє!… Як будеш відїзджати, прийди до нас попрощати ся! Як брата обійму.
Денис. Прийду!… Прощай тим часом! (Тихо пійшов, схиливши голову).
Тетяна. Здоров іди!… Та не сумуй!… На Сїчи видужаєш скоро від сеї хороби. (Сама). І жаль менї його, бо я й сама тепер вже знаю, яке тяжке коханє безнадїйне!.. Проснулось серденько моє!… Збудив його Тарас, і не знайти йому спокою!… (Побачивши за сценою пана старосту). Ох! Староста!… Куди я не пійду вже кілька день — його стрічаю!… Глядить за мною він, чи так ненароком стрічаюсь?… Пійду скорше у хату!… (Іде в хату).
Староста. Чудо!… Диво!… Краса, якої ще й не бачив, про яку й не чув! Здаєть ся, нї один артист такої ще краси не змалював!… Стан, хід, вся сіяє зорею ранїшною!… О, слїпнуть очи!…
Герцель (до себе). Жени ся після сього!…
Староста (до Герцеля). Ти кажеш, що ся дївчина — Тетяна Бондарівна називаєть ся?…
Герцель. Так, вельможний пане… (До себе). Пропав же мій замір…
Староста. Вона тут і живе?
Герцель. У неї батько є, козак старий, богатий, кажуть… у всїх в повазї… одна вона дочка у нього.
Староста. Так що-ж?
Герцель. Я так кажу, для відомости тільки. (До себе). Хотїв його я налякати!…
Староста. Хоч би він був як Крез богатий, то все богацтво те не варто й шеляга — перед красою його дочки!… О, всїх чортів зібрати і Вельзевулу жертву принести, а ублагати їх, коли сами не зможемо — щоб помогли менї причарувати до себе Бондарівну!
Герцель (до себе). Ой, ой, ой! Куди метнув. Не їсти-ме й не пити-ме вельможний пан, поки себе не вдовлить!…
Староста. Чого-ж мовчиш, пане Чеслав?… Кажи менї, що знаєш ти про неї?Герцель. До неї сваталось богато женихів, але вона всїм відказала.
Староста. І не диво! Щоб така краса дістала ся чабанови!… Краса жіноча — висша сила: вона на сьвітї держить все і сьвітом править!… Красою той упити ся може, хто має смак у нїй, а не чабан усякий!… І вона… Невже дурною буде, щоб виховувати себе для смоляра!… Нї!… Пане Чеслав!…
Герцель. Я тут, вельможний пане!
Староста. Ти не знаєш такого зїля, щоб дївчину причарувати?…
Герцель. Знаю.
Староста (скоро). Так говори-ж скорше!…
Герцель. Треба напоїти її улесливими речами: день-у-день говорити, що вона гарна, що за нею пропадаєш. А перстень золотий, з блискучим камінцем, намисто добре з дукачем поможуть отуманити голову її так, що вона забуде честь свою, честь батькову!… Се самі певні чари — вони не мало вже дївчат із розуму звели!…
Староста. Ти розумний і хитрий, як чорт! Не раз менї ти вже служив, і я тебе не забував за всї твої послуги!… Служи-ж ще і тепер.
Герцель. Служив і служити-му пану аж поки не згину.
Староста. Люблю тебе за службу твою дуже!… Придави-ж тепер свій мозок так, щоб те усе, що зветь ся розумом, вийшло на верх, і спитай його: що робити, щоб Бондарівна була моя? Коли у тебе не вистане, позич у чорта хитрощів — і добудь менї Бондарівну!… Обернись у змія, в голуба перевернись — як треба буде — і добудь її! А кровю полить прийдеть ся шлях до неї — зроби ся тигром на той час!
Герцель. О, вельможний пане! Полити кровю шлях… то…
Староста. Кров — сироватка, коли природа кличе наше тїло на празник розкішний!… Ну, прощай! Я знаю: ти усе придумаєш на самотї і прийдеш уже тодї менї оповістити! А за послугу будеш мати від мене тисячу червінцїв. Я жду тебе у замку! (Пійшов).
Мордохай. Що тут таке, панунцю, сталось, що кличете мене сюди?
Герцель. А в коршмі там нема нїкого?
Мордохай. Нема… кажіть, що пану треба?
Герцель. Хочеш заробити сто червінцїв?
Мордохай. А де-ж є на сьвітї такий чоловік, щоби не хотїв заробити сто червінцїв?
Герцель. Зробиш дїло — візьмеш сто червінцїв, не зробиш — з'їш дулю! А може й гірше що з'їш!
Мордохай. Сто червінцїв?… Далї-буґ, зроблю!…
Герцель. І ще умова: про те, що тут казати зараз буду — ти сам в той момент забути повинен, коли се дїло зробиш; а як довідаю ся, що скажеш ще кому, то з дозволу вельможного пана старости відріжу язик… їй-Богу!
Мордохай. Добрий гендель, за сто червінцїв язик відрізати!… Нї, най будете здорові, нїхто не буде знати: я в богоміля заховаю ваші речі!…
Герцель. Так слухай же. Вельможному пану старостї уподобала ся Бондарівна.
Мордохай. Ой, вей мір!
Герцель. Чого ти галаснув, мов хто тебе припік жигалом?
Мордохай. Страшно зробилось!… І ви, і староста до Бондарівни. (Цмокає губами й оглядаєть ся кругом). Ходїмо лучше в веранду, щоб тут хто не почув… Ви знаєте, як Бондаря всї люблять… Ай!…Герцель. Не такий чорт страшний, як його малюють… Еге, когось сюди несе і справдї — ходїмо у коршму, а жінку вижени з хати, щоб не чула. (Пійшли).
1-ший чоловік. Ну, прощай! Щасливої тобі дороги, брате!
2-гий чоловік. Бувай здоров! Побачимось в обозї.
Тарас. Оставайтесь здорові. Пійдете завтра по близких селах. Та осторожно робіть ви дїло, щоб хто не провідав.
1-ший чоловік. Не журись, козаче! Всї знатимуть, що треба знати, і язика держати будуть за зубами: й клїщами навіть його не витягнеш!… (Обидва чоловіки пійшли).
Тарас (сам). Своє зробив я дїло, тепер би й їхати уже пора; коли-ж на гріх побачив тут чарівні очи Бондарівни, і мов хто прикував до них… Поки не знав її, був вільний я, як вітер, як птиця, як вода у половодя!… І думка, й серце були на Запорожу!… А тепер?… Вони тут, коло твоєї хати, в хатї — коло тебе самої. Не козацька се хорість, але вона такою стежкою залазить в душу і в серце потайно так примостить ся, що тільки вже тодї оглянеш ся, коли почуєш, що тут сидить. Коли би ту стежку знав, колючим тернем би її закидав, щоб дївочий погляд по нїй, дївоча ласка не пройшла!… Найбільше бере мене досада, що я її побачив в таку пору, коли про себе думати не повиннось!… Пійду, ще раз на неї гляну і придавлю в своїй душі коханє!… Нехай крига запечатає моє серце -— поки не поконаєм ворогів! (Пійшов у хату).